Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська
Коли ввечері, уже після дощу, Ірка зважилася визирнути на вулицю, там, звичайно, не було ані собаки, ані кота, ані жодних слідів. Лише розвезена на болото доріжка.
Зараз теж — ані собаки, ані кота. Лише Тетянка, яка підіймається вгору крутою вулицею. Ось і вона зникла за рогом. Ірка похитала головою. Ні, вона нікому не розповідатиме про дивних звірів. Навіть Тетянці. За дурнувату вважатимуть. Собака дивиться на неї невидющими очима, кіт проводжає додому — справжнісінький ідіотизм. Сліпі ходять, кульгаві бачать. Не треба було дивитися на ніч страшилок. І взагалі вже час іти.
Нашвидкуруч помивши тазок, Ірка гайнула до своєї кімнати перевдягатися. Незадоволено наморщила носика, витягуючи з рипучої шафи спідницю. Нічого не вдієш, джинси тепер треба прати, а інших штанів у неї нема. Може, воно й на краще — а раптом прибула не любить дівчаток у джинсах. Адже є ще такі допотопні люди.
Схопивши сумку, Ірка злетіла вниз сходами. На мить спинилася перед дзеркалом. А нічого! Вона взяла себе долонями за талію. Ще сандалії замість кросівок, волосся розпустити, і буде зовсім непогано.
Вона зняла з волосся тугу резиночку.
— О, вже кудись намилилась! Чепуриться! Аби тіки швендять! — від внутрішніх дверей на Ірку осудливо поглядала бабуся.
— Я вчитися йду! — заперечила Ірка. Нахилилася, застібаючи ремінці сандалій і ховаючи від бабусі обличчя.
Зараз із бабусею не можна сваритися, а то розгнівається та ще не випустить — тоді прощавайте всі Ірчині надії.
— Вчитися! — бабуся презирливо закопилила губу. — Ну вилита мати! Та теж: вчилася, вчилася, а потім — ф’ють! Тільки й бачили! Півгода вже не звонить!
— Мама дзвонила! — майже викрикнула Ірка, миттю забувши про своє рішення не сваритися з бабусею.
— Коли ж це? — поцікавилася бабуся, в’їдливо вигнувши чорну фарбовану брову.
— А вчора! — рішуче запевнила Ірка, дивлячись бабусі в очі.
— Та що ти? — здивувалася бабуся. — Чого ж це я не чула?
— Ти город копала, а говорити треба було швидко, там дзвінки дорогі.
— То-то й воно, шо дорогі. Ну, позвонила, і добре. Як там вона?
Ірка ніяково знизала плечами. Брехати вона не любила.
— Здається, нормально.
— А якшо нормально, могла б грошиків рідній дочці вислати. Пальто он на зиму треба…
— А треба, так ти й купи, — знову огризнулася Ірка, відвертаючись.
Здається, бабуся їй повірила. Ірка швидко поблимала очима, струшуючи з вій сльози. Бабуся не може засуджувати її маму! Ніхто не може! Якщо не дзвонить, отже, не може! Хоча… Могла б і справді подзвонити!
— Купила! — прогарчала за спиною бабуся. — У тебе свої гроші є! Не тратила б на всяку дурну учобу, так і пальто було б. Школи їй мало! Шо ж ти за дитина така заучена!
Ірка тільки пирснула. І відразу ж злякано здригнулася — пирскає, ну зовсім як той кіт. А власні гроші вона й справді мала. У неї була чесна бабуся. Продасть хоч яблука, хоч картоплю, хоч яєчка домашні — і відразу ж Ірці її частку. Працювала — тримай! А витрачати їх Ірка могла на власний розсуд. Бабуся буркотіла іноді, але не втручалася: твої гроші — роби з ними, що хочеш! Іноді це радувало, а іноді — ображало. Здавалося, ЩО навіть коли вона почне купувати горілку або хоч і наркотики, бабуся й уваги не зверне. Твої гроші!
— Курей замкнуть не забудь, а потім іди! — наказала бабуся.
— Не можу, мені небажано спізнюватися, — губи в Ірки тремтіли від образи.
— Лінтяйка! — бабуся враз гнівно насупилася.
— Неправда! — труснула волоссям Ірка. Їй іще дужче закортіло розплакатись. Несправедливо каже бабуся! А тут іще всякі коти та собаки. І мама. Вона й раніше з’являлася рідко, а як виїхала до Німеччини на заробітки — так і зовсім глухо, як у танку. — Неправда!
— Ну й неправда! — раптом погодилася бабуся. — Та тіки ти, Яринко, не зазнавайся! Та запомни, будеш до ночі валандатися, додому не пущу!
Ipкa побігла до хвіртки. 1 вже не бачила, як бабуся сумно похитала головою й нашвидкуруч перехрестила її вслід.
Розділ З
Арагорни не стрижуться!
Паркани тяглися вздовж вулиці — низенькі, дерев’яні, похилені й високі, міцні цегляні — усі навскіс, під кутом. Вулиця йшла круто нагору, люди здиралися нею, і паркани — теж. Десь невчасно почав галасувати півень. Крізь своє прискорене дихання Ірка раптом почула, як щось тихенько зацокало в неї за спиною.
Ірка завмерла. Знову! Її рука потяглася до горла. Серце калатало десь під язиком, загрожуючи ось-ось вистрибнути й покотитися запилюженою вулицею. Дівча повільно обернулось.
— Тьху! — серце повернулося на своє звичне місце. На дорозі, невинно дивлячись на Ірку дрібними оченятами, стояло маленьке поросятко. — Швендяєш тут, людей лякаєш! Утекло, чи що?
Ірка пильніше придивилася до порося:
— Хлопче, та я ж тебе знаю! — збагнула вона. — Ану ходімо до господаря, а то тут швидко знайдуться охочі завчасно зробити з тебе відбивну.
Дівча підхопило кабанчика й, намагаючись не притискати його до чистої футболки, потягло нагору доріжкою. Іти стало ще важче. Вулиця так само круто забирала вгору, а поросятко виявилося досить угодованим.
За старими саманними руїнами почалися міцні шлакоблокові будинки з блискучими, вкритими бляхою дахами. Вулиця перевалила через пагорб і потяглася прямо. Ірка обігнула високий паркан… і вийшла на проспект.
Повз неї важко проїхав тролейбус. У вітрині бутіку красувалися симпатичні брючки, усі в блискавках і кишеньках. Яскравий «Ауді» під’їхав до тротуару, і висока білявка, дрібно перебираючи підборами, побігла до банкомата. Але раптом зупинилася, здивовано вп’явшись очима в Ірку з поросятком на руках. Дівчисько посміхнулося. Їй ще й досі цікаво було спостерігати за реакцією людей, коли ті виявляли в балці поміж двома найжвавішими районами міста сільце! Із поросятками, курми, справжніми селянськими садибами. Мов зачаровані недоумки. Було б чого. Хоча тим, хто збудував садиби не в самій балці, а нагорі, тим, звісно, некепсько. З одного боку — місто, з другого — село. Тетянчин батько купив собі дві ділянки, особняк збудував — закачаєшся. А предки Богдана мешкають тут із давніх-давен і відмовляються продавати свій будинок — самим подобається.
Ірка натисла дзвінок біля хвіртки, що виходила на проспект. Дверцята відразу прочинилися, й
