Ірка Хортиця — надніпрянська відьма - Ілона Волинська

Вона покрутилася туди-сюди, так, наче пропонувала Тетянці пересвідчитися, що хвіртки в неї справді ніде нема. Але Тетянка не захотіла цього робити.

— Ну й чом ти така сердита? — спитала вона.

Ірка із вдаваною байдужістю знизала плечима й непомітно витерла об джинси змокрілі долоні. Вона пробігала повз задню хвіртку п’ятнадцять хвилин тому й зовсім чітко пам’ятала, що та була зачинена на важкий засув. Бабуся в той бік не виходила, сиділа в хаті. Зовні засув теж не відкриєш — дошки підігнані дуже щільно.

Ірка схопила тазок із кормом і потягла його до курей. Подружка затупотіла слідом за нею.

— До нас сьогодні зайдеш? — нарешті урвала мовчанку Тетяна.

Ірка заперечно похитала головою.

— Підеш до тієї тітки з курсів? — сумно запитала Тетянка.

— Піду! — спорожняючи тазок, кивнула Ірка.

— Значить, поїдеш, — ще сумніше зітхнула подруга.

— І нічого не значить! — заперечила Ірка. — Знаєш, як вона ганяє! Лише вчора на курси приїхала й одразу всім групам дала по контрольній, а потім закидала запитаннями. А після мене — ще одне дівчисько до директора в кабінет забрала та як почала питати! Те дівчисько один раз неправильно відповіло — його відразу й вигнали! А мене давай далі ганяти! Просто жах якийсь! Я думала вже, що живою вона не випустить! Ще й наказала до неї сьогодні в готель прийти. Мабуть, знову всю душу вичавить.

— Ти впораєшся, — впевнено протягла Тетянка.

— Ну, а навіть якщо впораюся, знаєш, скільки коштує навчання в її школі? У мене все одно таких грошей нема! А жити де? Чуже місто!

— А то вона не знає, що в тебе грошей нема? Їй розумні потрібні — щоб приманювати багатеньких дурників. Аби вони думали: повчаться в її школі й так само, як ти, усе вмітимуть. Ні, забере вона тебе. А я знову сама залишусь. Із самими книжками, — Тетянка не зводила погляду з верхівки яблуні, але Ірка все одно побачила, що на очі подрузі набігли сльози.

— Я тобі писатиму, там, мабуть, імейл є, — непевно запропонувала Ірка.

Тетянка тихенько шмигнула носом.

— Тань, якщо вона мене візьме — я поїду, — тихо сказала Ірка. — Ти ж знаєш — мені це потрібно. Дуже потрібно.

Тетянка вперто дивилася вбік.

— Ти хоч зайди завтра, розкажеш, що вийшло, — нарешті промовила вона.

— Зайду, — кивнула Ірка.

Тетянка повільно рушила до задньої хвіртки. Ірка витрусила залишки корму й поквапилася за нею. Двері справді були відчинені навстіж. Ірка обігнала подругу, задумливо похитала хвіртку — та тихенько зарипіла. Поклацала засувом — начебто все гаразд. Як же ж вона відчинилася?

Тетянка без жодного інтересу спостерігала за її маніпуляціями, а потім попрохала:

— Хоч до мого дня народження почекай. Цього року знову приятелі батьків припруться. Зі своїми доцями, — з ненавистю видихнула вона.

— Почекаю, — пообіцяла Ірка.

Тетянка вже хотіла була вийти у хвіртку, але Ірка раптом затримала її. Висунулася й, обережно покрутивши головою, уважно оглянула вулицю, похилені паркани й сусідські ворота. Нікого.

— Ти чого? — зацікавлено спитала Тетянка.

— Та так. Ти, коли сюди йшла, собаку, дивного такого, не бачила? Тетянка непевно похитала головою:

— Здається, ні. Ну, дзявкотіли з-за парканів, як завжди…

— А кота — здоровезного?

— Тобі потрібен якийсь конкретний кіт, чи який збреде? — поцікавилася Тетянка. — Ти ж знаєш, у нас тут котів навалом, і всі такі жирні.

— Ага-а, — невиразно протягла Ірка. — Добре, ти йди, але обережно. Я тут поки постою, подивлюся.

— На що подивишся? Чому обережно? Дивна ти якась сьогодні, — уже виходячи, сказала Тетянка.

— Нормальна, — урвала її Ірка.

Ну не пояснювати ж їй, що саме тут, біля цієї хвіртки три дні тому Ірка вперше зустрілася з моторошним собайлом.

Розділ 2

Добре бути кицею,

добре і собакою

Втягнувши голову в плечі під рідкими, але важкими краплями дощу, Ірка летіла до будинку. Вона хотіла встигнути під дах ще до того, як, обертаючи доріжку на непролазне багно, почнеться «час грози весною». Хай його навіть і люблять поетично налаштовані люди, але Ірка терпіти не могла. Вона вже підлітала до хвіртки, як раптом із буйних заростей біля сусідського паркану вийшов собака й незворушно сів посеред доріжки, відрізавши дівча від будинку. Ірка, яка завжди ладнала з місцевими собаками, чомусь миттю зрозуміла: саме з цим їй подружитися не пощастить. А потім повіки собаки здригнулися, і в Ірку вп’ялися сліпі більма. Біляста каламуть заколихалася довкола дівчати, її сильно занудило, земля повільно зрушила з місця й попливла з-під ніг. Часті краплі дощу падали їй на плечі, а білі собачі очі підступали все ближче й ближче. Пес не поспішав, неначе насолоджуючись Ірчиним переляком. Справжнісінький жах застряг сухим наждаком в Ірчиному горлі. Вона відчула, що капітально влипла. І тут несподівано на доріжку перед нею впав кіт.

Пізніше Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки ж він узявся. Адже над доріжкою не було гілок, бодай одної! Не з хмари ж він упав? А тієї миті вона лише змогла помітити, який він величезний. Справжнісінький очеретяний кіт — кажуть, на Дніпрі такі ще водяться.

Котяра всівся між дівчам і собакою. Закинувши витягнуту задню лапу за голову, він почав повагом вилизуватися. Рожевий язичок розмірено рухався. Виставлену лапцю прикрашали повністю випущені, розчепірені пазурі. Зловісно поблискуючи, немов сталеві, вони ліниво, але недвозначно з’являлися… і знову зникали. Біляста каламуть, що оточила Ірку, почала розвіюватися — вона немов втягувалася назад під більма собачих очей. А коли липкий туман цілком розсіявся, із собачої горлянки вирвалося якесь дивне напівгарчання-напівшипіння. Кіт і собі коротко пирснув. Ірка могла заприсягтися — пирскання означало щось на зразок: «Чхав я на твої погрози!». Котяра підвівся й, гидливо переступаючи лапами, рушив, обходячи собаку. Його смугастий хвіст стирчав догори, наче палиця з нанизаними на неї триколірними кільцями — чорне, сіре, зеленувате, чорне, сіре, зеленувате…

Зробивши пару кроків, кіт озирнувся й нетерпляче глянув на Ірку. Дівча пішло за ним, мимоволі намагаючись триматися якнайближче до несподіваного захисника, так, що ледь не наступала йому на задні лапи. Собака не поворухнувся, лише повільно повертав голову, ні на мить не зводячи з них страшних білих очей. Але кіт демонстративно не звертав на супротивника жодної уваги. Лише іноді озирався на Ірку, перевіряючи, чи вона тут, та квапливо забирав лапи, якщо дівчисько підходило аж надто близько. Так він і довів Ірку до самої хвіртки, а тоді розкішним стрибком шугонув кудись убік.

Ірка почула, як за її спиною схопився собака. Вона влетіла у хвіртку й тремтячими руками накинула