Гаррі Поттер і фiлософський камiнь - Джоан Роулінг

мудрих і тупеньких, лисих і глухеньких,

й шмаркачів, що йдуть у перший клас.

В наших головешках ще гуляє вітер

і засохлі мухи по кутках лежать,

там на всі предмети місце віднайдете,

бо в порожній горщик легко все запхать.

Дай, будь ласка, Гоґвортс, мудрості своєї,

і про все таємне чесно розколись.

Не лінуйся, чемним будь, нас учити не забудь,

не згорить наш мозок - не-жу-рись!

Пісню закінчували хто коли. Зрештою залишилися тільки близнюки Візлі, які вибрали мелодію дуже повільного похоронного маршу. Дамблдор диригував їм своєю паличкою, а коли вони доспівали, заплескав чи не найголосніше.

- Ох, музика! - розчулився він, витираючи очі. - Її чари перевершують усе, що ми тут робимо! Ну, а тепер, спати. Ану бігцем!

Першокласники-ґрифіндорці, обминаючи гурти школярів, рушили слідом за Персі. Вони вийшли з Великої зали й пішли мармуровими сходами вгору. Гарріні ноги знову були наче свинцеві, але цього разу через утому й переїдання. Він був такий сонний, що вже й не дивувався, коли постаті на портретах уздовж коридорів перешіптувались і тикали на них пальцями, або коли Персі двічі заводив їх у двері, приховані розсувними перегородками й висячими гобеленами. Позіхаючи і ледве плентаючись, учні подолали ще кілька сходів, і Гаррі вже думав, що ця блуканина ніколи не скінчиться, аж раптом вони зупинилися.

У повітрі попереду пливла ціла в'язка дрючків, а коли Персі ступив їм назустріч, вони почали на нього кидатися.

- Півз, - прошепотів першокласникам Персі. - Півз Полтерґейст. - І підвищив голос: - Півзе, ану, покажися!

У відповідь пролунав гучний різкий звук, немов хтось випустив повітря з м'яча.

- Ти хочеш, щоб я пішов до Кривавого Барона?

Щось ляснуло, і перед ними виник ротатий чоловічок з лихими чорними очима, що висів у повітрі, схрестивши ноги й учепившись за дрючки.

- О-о-о-о-о! - протягнув він, лиховісно посміхаючись. - Малючки-першачки! Яка радість! - І зненацька кинувся на них. Діти попригиналися.

- Забирайся, Півзе, бо поскаржуся Баронові! Я не жартую! - гаркнув на нього Персі.

Півз висолопив язика і зник, пустивши дрючки просто на голову Невілові. Вони чули, як він тікав, зачіпаючи дорогою герби на стінах.

- Стережіться Півза, - попередив Персі, коли вони рушили далі. - Його контролює тільки Кривавий Барон. Навіть нам, старостам, він не кориться. О, ми вже прийшли.

У самому кінці коридору висів портрет гладкої пані в рожевій шовковій сукні.

- Пароль? - запитала вона.

- Капут Драконіс, - відповів Персі, й портрет подався одним боком уперед, відкривши круглий отвір у стіні. Всі діти пролізли крізь нього - Невіла довелося підсаджувати - й опинилися у ґрифіндорській вітальні, затишній заокругленій кімнаті з м'якими кріслами.

Персі провів дівчат до їхньої спальні через одні двері, а хлопців через інші. Піднявшись гвинтовими сходами, - мабуть, це була якась башта, - хлопці нарешті знайшли те, що шукали - п'ять високих ліжок зі стовпчиком на кожному розі і з темно-червоними оксамитовими завісами. Там уже стояли їхні валізи. Надто втомлені, щоб розмовляти, вони натягли піжами й попадали на ліжка.

- Смачно поїли, правда? - пробурмотів до Гаррі через завісу Рон. - Скеберсе, геть!.. Він мені жує простирадла.

Гаррі збирався запитати Рона, чи той куштував пампушки з кремом, але майже відразу заснув.

Можливо, Гаррі забагато з'їв, бо йому наснився дивний сон. Він мав на собі тюрбан професора Квірела, що переконував його негайно перейти до Слизерину, бо так йому судилося. Гаррі сказав тюрбанові, що не хоче бути в Слизерині, але тюрбан чомусь ставав дедалі важчим. Гаррі намагався скинути його, а той боляче стиснув йому голову. Там був і Мелфой, що спершу насміхався з його марних зусиль, а тоді обернувся гачконосим учителем Снейпом, сміх якого став різким і холодним, - і раптом спалахнуло зелене сяйво, і Гаррі прокинувся - змокрілий і тремтячий.

Він повернувся на другий бік і знову заснув, а прокинувшись наступного дня, цілком забув про сон.

- РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ -

Майстер чарівного зілля

- Дивись, он там!

- Де?

- Біля довгого рудого хлопця.

- Отой в окулярах?

- Бачив його обличчя?

- А бачила шрам?

Шепотіння переслідувало Гаррі, тільки-но він наступного дня вийшов зі спальні. Учні в коридорах ставали навшпиньки, щоб роздивитися його, або притьмом повертали назад, аби знову пройти повз нього. Гаррі волів би, щоб вони так не робили, бо це заважало йому знайти свій клас.

У Гоґвортсі було сто сорок двоє різних сходів: широких і міцних, вузьких і розхитаних, а також таких, що в п'ятницю вели кудись в інший бік, і таких, де посередині часом зникали сходинки, тож треба було не ловити ґав і стрибати. Були ще двері, котрі не відчинялися, поки їх чемно не попросиш, і двері, котрі насправді були стінами і лише прикидалися дверима. Було дуже важко запам'ятати, де що розташовано, бо все постійно пересувалося з місця на місце. Постаті на портретах відвідували одна одну, а герби, що висіли на стінах - Гаррі був у цьому переконаний - також могли ходити.

А до того ж ці привиди! Було ве-е-ельми приємно, коли привид зненацька прослизав крізь двері, які ви саме зібралися відчинити. Майже-Безголовий Нік завжди з радістю показував дорогу новеньким ґрифіндорцям, але коли, запізнюючись на урок, ви натрапляли на Півза Полтерґейста, то краще б уже на вашому шляху постало двоє замкнених дверей або сходи, які ведуть в нікуди. Півз міг жбурнути на голову кошик зі сміттям, висмикнути з-під ніг килимок, закидати вас шматками крейди або підкрастися ззаду, схопити за носа й заверещати: «АГА, ПОПАВСЯ!»

Ще гіршим за Півза, якщо, правда, буває щось гірше, виявився сторож Арґус Філч. Гаррі й Рон першого ж ранку потрапили йому під гарячу руку. Філч побачив, як вони намагаються ввійти в двері, що, на їхню біду, вели до забороненого коридору на четвертому поверсі. Сторож не повірив, що вони заблукали, а був певен, що хлопці зумисне прагнуть туди залізти, і вже погрожував замкнути їх у підвалі, але, на щастя, їх врятував професор Квірел, що саме проходив коридором.

Філч мав кицьку, що звалася Місіс Норіс, - кістляву сіру потвору з виряченими, мов у самого Філча, очима. Вона стежила за порядком у коридорах. Варто було порушити якесь правило, бодай найдрібніше, і кицька прожогом мчала до Філча, який з'являвся, як навіжений, за дві секунди. Філч знав усі таємні ходи краще,