Пригоди журавлика - Всеволод Зіновійович Нестайко

Мордан мусив підібгати хвоста і чкурнути у темний підвал зализувати свій сором.

Чик Чирикчинеький був у захопленні:

— Ну й молодець ти, журавлику! Ну й придумав! Так йому й треба, хулігану рудому! Щоб знав, як з інших знущатися! Буде йому наука!

— А тепер у мене буде до тебе прохання, — сказав журавлик Чику Чирикчинському.

— Кажи! Все зроблю, що тільки зможу.

— Розумієш, я приїхав до Києва не гуляти, а друга з біди визволяти. Один нехороший двієчник-третьокласник впіймав мого друга чижика Ціві-Тівіка і посадив у клітку. Я мушу знайти його і випустити на волю. Але я не знаю, де його шукати. Київ великий, мені, нетутешньому, важко тут орієнтуватися. А ти киянин, ти можеш мені допомогти. Ти всюди літаєш і, певне, знаєш, де є клітки з пташками.

— Знаю! Звичайно, знаю!.. Ну, по-перше, у нашому будинку… Мадам Какаду… Це, звичайно, не чижик. Це — папуга. Кенар Канарейченко з дев'ятнадцятої квартири теж, звичайно, ні… А от у сорок сьомій на дев'ятому поверсі, здається, якась клітка є, про яку я нічого певного сказати не можу. Летімо.

І Чик Чирикчинський першим пурхнув на дев'ятий поверх. Журавлик — слідом за ним.

Вікна сорок сьомої були щільно зачинені. На підвіконнях на скляних банках з водою стояли вазони. З дірочок на дні вазонів опускалися у воду ганчір'яні гнотики. Все свідчило про те, що хазяї десь на курорті.

— Полетіли хазяї у теплі краї,— сказав Чик Чирикчинський. — Але все одно нам тут робити нічого. Оно, бачиш, стоїть на шафі клітка, порожня! Отже, наш будинок виключається. Полетіли у сусідній.

У сусідній будинок треба було летіти через вулицю.

І тут сталося непередбачене.

Тільки вони вилетіли з-за рогу, як хтось унизу загукав:

— Ой! Дивіться! Журавель!

— Де? Де? — почулося у відповідь.

— Он! Он! Летить! Он! Дивіться!

Вмить зібрався натовп. Завищали гальма, зупинився на вулиці рух.

— Диви, який ти популярний! Як кіноактор! — сказав Чик Чирикчинський. — На нас, горобців, ніхто в місті й уваги не звертає. А на тебе збіглися дивитися, як на пожежу.

— Летімо назад! — збентежено сказав журавлик. — Не звик я до такого галасу.

І вони повернулися на свій дах.

— Мабуть, зараз, удень, з наших пошуків нічого не вийде. Доведеться вже, як смеркне, — сказав Чик Чирикчинський.

— Мабуть, — погодився журавлик.

Раптом все небо зятягло хмарами і сипонув дощ

— Ой! Вибач, я мушу ховатися, — вигукнув Чик Чирикчинський. — Ми, горобці, у дощ не літаємо. Я б запросив тебе до себе, але я живу у вентиляційному душникові, ти туди не влізеш, надто великий ти. Переховайся поки що у під'їзді під сходами, а після дощу зустрінемося на даху.

І горобець зник.

А журавлик спустився до під'їзду й шмигнув у закуток під сходи. У закутку було темно і затишно. Знадвору тягло сирістю і дощем. Журавликові згадалося рідне болото, його мешканці, тато з мамою. Стало журно. Як вони там? Чи все у них гаразд?… Мабуть, хвилюються, переживають.

«Але я ж мушу визволити чижика Ціві-Тівіка. Йому ж іще гірше, він у неволі. Йому зовсім погано. Сидить у клітці. Бідолашний».

Раптом, наче вгадавши журавликів настрій, у глибині закутку хтось тихо зітхнув.

— Ой! — здригнувся від несподіванки журавлик. — Хто тут?

— Я-а-а, — тремтливо і тоненько прозвучало у відповідь. — Їжачок. Колько Колючка.

Журавлик придивився і ледь розрізнив у темряві маленького їжачка.

— Ти як тут опинився?

— Мене Алик Бараболя з піонертабору привіз. Отой, що в п'ятій квартирі живе. А потім я йому набрид, і він мене викинув. Не знаю, що й робити… Загину я, мабуть, тут, — їжачок жалібно шморгнув носом. — До лісу самому не дійти. А прогодуватися я не в силі. Маленький ще. Три дні нічого не їв.

Стиснулося журавликове серце від жалю:

— От бідолага!..

— А ти хто такий? — пропищав їжачок Колько Колючка.

— Журавлик я. Брат твій по дикій природі. Тільки мене ніхто не викидав. Я сам сюди приїхав. У важливій справі.

І журавлик коротенько розказав їжачкові, що привело його в Київ.

— Он воно що, — з повагою сказав Колько Колючка.

— От же фрукт отой Алик Бараболя! Самого б його отак викинути! Що ж з тобою тепер робити? Залишати тебе не можна. Справді, пропадеш, — журавлик задумався. — Стривай! Придумав. Живуть у цьому будинку хороші люди. Дівчина Галочка і мисливець дядя Женя. Я тебе одведу до Галочки, перебудеш там якийсь час, а потім дядя Женя відвезе тебе в ліс.

— А на якому поверсі вони живуть?

— На сьомому, А що?

— Не вийде нічого, — зітхнув Колько Колючка. — Я по сходах підніматися вгору не можу. Тільки вниз можу спускатися

— От дикий чоловік! А ліфт нащо? Ліфтом піднімемося.

— Як?

— Дуже просто. Ходімо.

І журавлик повів Колька Колючку до ліфта. Змахнув крилами, підлетів трохи, натиснув дзьобом кнопку. Розсунулися двері ліфта.

— Заходьте, шановний Колючко!

Зацокав їжачок лапками — почеберяв у кабіну. Залетів і журавлик. Натиснув дзьобом кнопку сьомого поверху. Плавно зачинилися двері. Поїхав ліфт нагору. Приїхав. Спинився. Розчинилися двері.

— Виходьте, шановний Колючко!

Знову зацокав їжачок лапками. Вийшов.

Підлетів журавлик до дверей Галоччиної квартири. Натиснув дзьобом кнопку дзвоника. Задеренчав дзвінок у квартирі.

— Ну, бувай здоровий, Колько Колючка. Не хвилюйся, все буде гаразд. От побачиш! Це тобі не Алик Бараболя. Ну,