Чудове Чудовисько - Олександр Степанович Дерманський
А сталося ось що.
Звечора дід Микита вирішив узяти тваринку на ніч до себе на прохідну: не кидати ж бідолаху на вулиці… А на ранок баба Дуся, прибираючи на прохідній, виявила на підлозі аж три чималенькі котячі міни.
— Людоньки! — кричала на півшколи прибиральниця (а голос мала незгірший за оперну співачку Монсеррат Кабальє, щодо гучності, звісно). — А яка ж це тут личина понакладала?!! А шоб йому на голову клало — не переклало!!! Заступнице небесна, та воно ж не раз нагидило, воно аж три ксерокопії зробило!!! А шоб йому ксерокс поламався! Ох, аби я впіймала була! Ох, аби ж то впіймала!.. Та я б йому осьо цею шваброю та по тому місці, шо ксерило, факса-нула! Ох, і факсанула б!.. Микито! — баба Дуся раптом зосередила крикливий «вогонь» на сторожа. — А шо ж це в тебе тута чворилося вночі, га?! Та в тебе ж під носом, котяча ти душа, зі школи тавалєта зробили! Чуєш?! Куди ж ти, куряча сліпота, дививсь?! Чи п'яний спав, га? — Та я… — дід Микита уже й не знав, що на такий напад і відповісти. Він вагався, сумнівався, чи сказати прибиральниці про кошеня, чи ні. Баба Дуся, начебто, й любить тваринок, але ж оті три купи…
— Чого мовчиш?! — наступала зі шваброю розлючена баба. — Га?! Чи, може, це ти тута?.. Факсану! Ти ж мене, Микито, знаєш — у мене «довго» нема!
— Та це ось він, — вирішив здатися дід Микита, якому не дуже кортіло, щоб його факсанули. — Осьо, мале, — він витяг з-за пазухи кошенятко, — якось ненароком…
— Ти диви, — здивувалася баба Дуся, — самого жменька, а воно аж три ксерокопії зробило! Ксерокс, та й годі… Його треба до ветлікарні здати, може, в нього чумка!
— Нема в нього чумки, — дід Микита заховав Ксерокса за полу піджака, — не те що в декого. — Він з викликом глянув на прибиральницю. — Я його сьогодні додому заберу.
Почувши таке, школярі трохи засумували. Шкода, що кошеняти не буде в школі, воно таке гарне, чорненьке. Хоча з іншого боку — в нього тепер буде свій дім, а дід Микита он як його любить.
— Ну що ж, — мовила Соня, дістаючи з наплічника цілу стрічку кров'яних сардельок, які так і не скуштував її Том, — на ось на прощання.
Дідусь пустив Ксерокса на підлогу. Той схопив гостинець і поволі, з почуттям власної гідності, потяг на ґанок: дивіться, мовляв, усі, який у мене скарб є.
Учні розійшлися по класах, а баба Дуся вимкнула сирену й, уже впівголоса буркочучи й час від часу затуляючи носа пальцями, взялася «розміновувати» хол першого поверху.
Коли учні вийшли на перерву після першого уроку, вони побачили кумедну картину: Ксерокс спав на лавочці, тримаючи в зубах вервечку сардельок. Мабуть, боявся, щоб ніхто не викрав його добро. Жоден з учнів, навіть першокласників, не насмілився тривожити такий солодкий сон кошеняти.
Соня з Чу сиділи на уроці української мови й думали-гадали, як же заробити ще два «спасибі». Маргарита Семенівна писала на дошці правило, а всі переписували його в зошити. Раптом у вікно щось шелепнуло.
— Ні-і-ів! — почулися дивні жалібні звуки.
Учні поглянули у вікно й оніміли: за шибкою шкряботівся у скло, наче хотів зачепитися за нього, й відчайдушно скімлив малий Ксерокс! У тому не було б нічого дивного, якби їхній клас був на першому поверсі, а не на третьому! Ніхто б, може, й не здивувався б, якби кошеня просто сиділо собі на підвіконні, — але ж воно, проте, висіло в повітрі, вчепившись зубами у вервечку сардельок, інший край якої зникав десь угорі. Сардельки тягли перелякане кошеня у височінь, а воно, зачепившись на мить за дерев'яну раму кігтиками, благально дивилося нажаханими очима на третьокласників. Ксерокс не міг нормально нявчати, бо вп'явся зубами в сардельку, тому кликав на допомогу так:
– Ні-і-і-в!..
Усі учні посхоплювалися з місць і кинулися до вікна.
— Це ж Ксерокс! — ойкнула Соня.
— Летючий котисько! — в захваті закричав Сашко П'явочка. — Хтось запустив у повітря котиська! — останню фразу хлопчик випалив з деяким сумом. Якби хто не знав П'явочки, то подумав би, що йому шкода тваринку. Насправді ж Сашко жалкував, що не йому на думку спала ця класнюча витівка. Однак Ксероксу було не до сміху.
Ніхто з учнів не зважав на прохання вчительки сісти на місця, всім кортіло дізнатися, як же кошеняті вдалося злинути на сардельках аж до третього поверху. Проте з класу годі було це з'ясувати, до того ж Ксерокс не втримався за раму й почав підніматися ще вище. За мить він зник з їхнього поля зору.
Увесь 3-А кинувся з класу надвір.
На подвір’ї школи, від жаху білий як крейда, гасав туди-сюди дід Микита, наче йому щойно дала меду бджола.
— Рятуйте! Ґвалт!!! Дзвоніть до міліції!!! — репетував він. — Мій котичок! На кого ж ти мене покидаєш?! Сиротою мене на старість зробиш! Рятуйте! Поцупили Ксерокса!
Скоро на такий лемент з усіх шкільних вікон повисовувалися учні й учителі, багато хто, зокрема й Соня з Чу, вже вискочили на вулицю. І ось що вони побачили.
Високо-високо, над самісіньким дахом школи, летів Ксерокс. Звісно, сам по собі летіти він не міг — він летів, учепившись за стрічку сардельок. Ясна річ, що й сардельки самотужки не могли летіти — вони летіли, бо за протилежний від котика кінець стрічки вхопилася дзьобом опецькувата ворона. Вона й несла в запаморочливу височінь і сардельки, і безпорадну тваринку.
— Кляте чудо-юдо, — ледь не плакав сторож дід Микита, — підкралося, вхопило ту ковбасу! А котичок же мій спав солодко, він же ж і нявкнути як слід не встиг! А тепер… не буде вже мого котичка-а-а!..
— Ех, — скрушно зітхнув директор школи, що теж
