Чудове Чудовисько - Олександр Степанович Дерманський
— Треба йти в ліс! — вирішила Соня. — Йти і просити бабая, нехай дозволить онукові ще трохи походити до школи. Тут декілька днів лишилося. У четвер — останній день навчання, і табелі з оцінками видаватимуть, у п'ятницю — останній дзвоник… Дівчинка перегорнула сторінку і… побачила малюнок, що зробив був Чу. Якось він розповідав, як дістатись до його куреня в лісі, й зобразив шлях на папері. Малюнок трохи нагадував карту. Ось зламаний дуб на узліссі, ось три стежки (йти треба тією, що ліворуч), ось малинник, ось вирубка, а он вже й сім велетенських сосен, праворуч пішла стежка до Галяви Збіговиськ, а прямо — до Чудовиськового куреня.
— Я так хочу туди потрапити, — тамуючи сльози, промовила Соня й остання прозора сльозинка скотилася по її щоці, на мить увібрала в себе малюнок з альбому, а потім, переповнившись лініями, відірвалася й упала на сторінку. Прямо на стежки і сосни, на корчі та узлісся.
І раптом зображення в альбомі затремтіло, ніби опинилося під товщею води, почало робитися з плаского опуклим, з намальованого — живим. Соня дивилася на звичайну, покреслену фломастерами альбомну сторінку і водночас ніби крізь неї бачила нехитру карту місцини, у якій мешкає Чу, і разом з тим губилася очима у високій траві. Дуби й сосни ніби відштовхували від себе простір, і невеличка сторінка альбому для малювання вже ставала безмежним полотном безмежного світу. Дівчинка чула скрип сосон і лускіт шишок у верховітті, що, розкриваючись, впускають додолу бурі насінинки, а ті на прозорих темнуватих вітрячках летять веселі, бо знають, що з них почнеться нове життя. Вловила Соня пахощі моху й жовтавих дрібних квіточок у траві, побачила, як метушиться дрібне птаство в пухнастих кронах. Вона мовби стояла за крок від дерев.
Дівчинка не знала, що сталося зі звичайним малюнком, але їй так захотілося туди, в ліс. Й вона мимохіть обережно простягла руку і… торкнулася шорсткої соснової кори. Соня відчула на дотик: кора була справжня, суха і дуже тепла — нагріта сонцем.
Дівчинка набрала повні груди повітря, заплющила очі й зробила крок уперед.
«Іди, малий…»
Над самісіньким правим вухом неприємно задзижчало. Не розплющуючи очей, Соня ляснула себе по вусі. Віднедавна вона дуже упереджено ставилась до кровопивців усіх гатунків.
Дівчинка відкрила очі й поглянула на долоню: до неї крапелькою крові був приклеєний прибитий комар.
— Сподіваюся, ти і є той триклятущий упир-глипач, — переможно промовила Соня і, задоволена собою, роззирнулася довкола.
Дивовижно, але вона стояла посеред густого лісу, навпроти великого, дещо понурого куреня. По обидва боки дверей, за які тут правило старе вицвіле та вимочене дощами рядно, наче вартові, чатували два чималі пластилінові баранці. Точніше, барани — синій і коричневий. Таки барани, бо були геть не такі дрібні, як оті, що Чу так любив ліпити разом із Сонею в неї вдома. Це ж бо були справжні велетні — заввишки десь по пояс дівчинці. На кожного, мабуть, пішло щонайменше п'ятдесят плиток пластиліну.
Зсередини лісового житла долинув загадковий стогін.
Соня відхилила вхідну ряднину і з цікавістю зазирнула досередини.
У курені було лише одне невеличке віконце — точніше, віконцем слугувала прогалина між гіллям, з якого й був збудований дім Чу. Оскільки та щілина не пропускала достатньо світла в курінь, на масивному столі блимав каганчик. Його світло весело стрибало по встеленій молодим листям папороті долівці, по кострубатих стінах, по великому дубовому ліжку, на якому лежав бабай. Він мав на голові рушник, зав'язаний під підборіддям і голосно стогнав. Над бабаєм схилився Чу. Його лице променіло співчуттям.
— Чу! — тихенько покликала Соня. — Чу! Це я! Чудовисько стрепенувся й підвів голову, дослухаючись.
— Я тут, Чу! — знов озвалася дівчинка.
Як же він зрадів, коли побачив приятельку, що, тримаючись обіруч за вхідну завісу, причаїлася біля дверей! Як звеселів його погляд… і тут-таки затьмарився тривогою.
Чу замахав на Соню обома лапами і притьмом рушив до неї.
— Ховайся, зникни, — шамотів Чу самими лише губами, щоб бува не почув бабай.
Він ухопив дівчинку за руку і вивів надвір.
— Як це ти знайшла? — оторопіло спитав Чу, коли вони вже були надворі.
— Пам'ятаєш карту, що ти намалював у альбомі? — спитала Соня. — Вона якось ожила, Чу. Це були чари? Ти навмисне так підлаштував?
— Оттакої! — Чу був дуже здивований. — Такі карти рідко спрацьовують без чарівних слів, а я ж тобі їх не казав.
— Ні, не казав. Ти взагалі не казав, що ця карта така, ну… така…
— Е, я так собі намалював, думав, може колись скористаюся, як засиджуся в тебе допізна. Е, взагалі я й забув про неї. Але як же вона спрацювала? Ти дуже хотіла потрапити в ліс…
— Дуже-дуже, я аж заплакала.
— Точно! Сльози! Це ж потужні інформаційно-енергетичні згустки. Ти плакала і думала в цей час про…
— Про тебе, Чу. Я мушу тебе забрати звідси.
— Я такий радий… — Чу дещо зніяковів. — Ну… добре, що ти прийшла, але… але погано. Розумієш?
— Я заберу тебе, Чу. Ти мусиш…
— Е! Що ти, — Чу знову замахав на Соню лапами, наче на якусь мару. — Якби ти бачила, що тут було!
— А що? — спитала Соня.
— Бабай тут рвав і метав. Він так розлютився, дізнавшись про те Збіговисько й про Тома… О, ти дала йому часнику?
— Стоп! — дівчинка перебила свого друга. — До чого тут мій Том? Навіщо йому давати часник? Хіба він їстиме? І де він взагалі подівся?
— То ти не дала собаці часнику?
— Та ні! — Соня вже аж сердилася. — По-перше, він кудись пропав, а по-друге, поясни мені нарешті, чому я повинна годувати Тома смердючим часником?
— Е, почну спочатку, — Чу вмостився на пеньку і посадив коло себе Соню. — Коли мій бабай прибув сюди, то в перший же вечір наскочив на глипача. Тут він і зрозумів, що відбувається щось підозріле і до цього причетний я. Наступного дня коли ми пішли до школи, бабай зустрівся з глипачем і змусив його розповісти, чому той ошивається біля нас із тобою. Тоді бабай і дізнався про ту історію з подяками. Він дуже розсердився і вирішив забрати мене з собою, а
