Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

Бобрику вирішив сісти на поїзд. Та де там! Навіть пробитись до вагона неможливо. Товклися біля нього цивільні й солдати. Врешті хлопчик проштовхнувся до одного вже вщент набитого пасажирами вагона. Але в цю мить його схопила за комір величезна рука кондуктора. Хлопчик почав вириватись. Раптом до кондуктора підійшов офіцер.

— Дайте сюди цього негідника, він уже раз утік від нас…

Василько сторопів. Перед ним стояв той самий денікінець, що роздобув йому коня й допоміг добратися в Київ до Денисенка.

З розмови між київськими чекістами хлопчик знав, що цей офіцер — наш розвідник. Але тепер Василько напружено думав. А може, тоді Денисенко і Груша про іншого говорили?..

Поручик повів Василька до іншого вагона. Він був майже порожній. Де-не-де виблискували золоті погони денікінських офіцерів.

Майже ніхто не звернув уваги на Дзюбу, який міцно тримав за руку хлопчика, потім штовхнув його в порожнє купе.

— Сиди тут, а в Києві розберемося з тобою! — сказав офіцер і закрив двері купе. Він вийшов на перон. Василько виглянув з вікна. Ось поручик дістав цигарку, оглянувся. Якийсь дядько швидко клацнув запальничкою і підніс до його цигарки.

Засвистів паровоз. На пероні здійнявся ще більший галас. Поїзд рушив. До купе зайшов офіцер.

— Тобі до Києва треба? — запитав він Василька.

Та хлопчик, насупившись, мовчав.

— Так, ясно, — мовив офіцер, поглядаючи на Василька. Він переконався, що ніякої розмови не вийде, хоча знав, що перед ним зв'язківець Денисенка.

Поручик довго сидів мовчки. Мовчав і Василько.

— То ти мені скажеш, чого їдеш до міста? — згодом запитав поручик.

— А мені говорити нема чого. Батька на війні вбили. Мати хвора. Ось я й шукаю родичів, може, вони не дадуть з голоду вмерти…

Василько хотів щось додати, та затнувся н змовк. В цей час кондуктор повідомив панів офіцерів, що поїзд наближається до Києва.

— Досить нам грати у піжмурки… У місті на вокзалі я тебе навіть трохи відшмагаю, — попередив офіцер. — А там, дивись, ще зустрінемось друзями…

Поїзд підійшов до вокзалу. Офіцер гримнув на хлопчика, потім ухопив за вухо і вивів геть з вагона. Ще й ногою штурхонув…

… Діда Гната Василько знайшов того ж дня.

— Тобі чого? — підняв він на хлопчика свої вицвілі очі.

— Рибки, діду, для старої тітки, хвора вона, — попросив Василько.

Рибалка-бакенщик уважно поглянув на хлопчика і кивнув:

— Ходімо…

— Завів Василька у комірчину.

— Чекає вже, хлопче, риба. Бачиш, у воді чекає. Вже кілька разів іншу ловив, воду міняв, та ніхто не приходить… Думав, може, всіх, бува, перебили…

Потім розповів, що недалеко від базару на Подолі є невеликий ресторан. Треба віднести рибу на кухню. Там дядько Данило візьме її.

Свіжа риба ще тріпотіла у відерці, яке ніс хлопчик. Біля кухні ресторану якийсь дядько саме рубав дрова.

— Рибу приніс? — спитав він.

— Так, для дядька Данила.

Той постояв трохи, потім нерішуче пішов на кухню. Незабаром звідти хутко вийшов чоловік у довгій сірій сорочці з невеликою борідкою. Підійшов до Василька, взявши за руку, завів у невелику підсобну і притис до своїх грудей:

— Васильку, — шепотів він, — Васильку… А я вже так шкодував, що тоді відпустив тебе…

Тільки тепер Василько по голосу впізнав у цьому дядькові з борідкою Денисенка. Важко було справді впізнати ставного, стрункого чекіста. Тільки очі… Карі очі не зазнавали змін.

— Розповідай, — Петро Іванович нахилився до самого Василькового вуха.

Коли вже дізнався про всі події, що трапилися в дорозі з загоном Устименка, знову запитав Василька:

— Сподіваюсь, не з порожніми руками ти й до мене завітав?

— Так, дядьку Петре, не з порожніми…

Василько дістав листа, зашитого в штанях.

Обережно Денисенко розправив той аркуш паперу, поглянув і сховав у кишеню.

— Дякую, синку, тепер я тобі дам кілька адрес. Розноситимеш рибу і передаси тим товаришам, щоб увечері були тут.

… Зібралися підпільники у комірчині бакенщика на Подолі. А серед них Василько впізнав і того поручика, з яким їхав до Києва в одному купе. Ледь блимала свічка, осяваючи змарніле обличчя Петра Івановича.

— Перше ніж ознайомити вас, товариші, з наступними планами наших дій, хочу повідомити, що коштовності київського банку доставлено до Чернігова. Скарб — у наших руках!

Підвівся Василько:

— Дядьку Петре, ви, мабуть, довго тут радитиметесь. То я піду. Мені додому треба. В мене мати строга — як довго дома не буваю, знаєте, як мені від неї перепадає! До побачення…

Оглавление Давид Виходець, Іван Чумак СЛІД ЗОЛОТОГО ОБОЗУ СЕКРЕТНЕ ДОРУЧЕННЯ РОЗВІДНИКА СЕМЕНОВА ТРИВОЖНИЙ ЧАС ОБЛОГИ ТАКИЙ ДОРОГОЦІННИЙ ПАПІРЕЦЬ КРАСУНЯ КАТРЯ ХТО ВИ, ПОРУЧИКУ ДЗЮБА? БУВ СОБІ ВАСИЛЬКО — ПАНСЬКИЙ ПІДПАСИЧ ЖОВТА ГЛИНА З ОКОПІВ І КІНЬ ВОРОНИЙ ВАЖКІ ЧОТИРИ СЛОВА ДЕМІЇВСЬКИЙ ЗАГІН ВИРУШАЄ В ПОХІД СЕЙФИ ІЗ СЮРПРИЗАМИ ПЕРЕДЧАСНА РАДІСТЬ ПОЛКОВНИКА ПАЛЬЧЕВСЬКОГО ЯК ВІДВЕРНУТИ ЗАГРОЗУ? СВІДКОМ ЛИШАЄТЬСЯ НІЧ ТРИВОГА! ПОРУЧ — ВОРОГ ЗІЗНАННЯ БІЛОГВАРДІЙСЬКОЇ ЗВ'ЯЗКОВОЇ