Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

Олекса, підтримуючи його могутніми руками, заспокоював:

— Скоро приїдемо до Чернігова. До шпиталю віддамо, там швидко вилікують…

Він з невимовним жалем дивився на юначе, безвусе лице брата, що вже геть зблідло. Раз у раз давав пораненому ковтнути води, підносячи до його рота напівпорожню пляшку.

Мовчки рухались деміївці, в тривозі поглядаючи на дорогу: чи не підійметься курява з-під копит денікінської кінноти? Чи не засвистять снаряди над головою?..

Давид Циган гасав верхи вподовж тракту. Ось він щойно знову повернувся з розвідки, під'їхав до Устименка.

— Попереду тихо, Трохиме.

— Це й добре, що тихо, — повторив Устименко й поглянув на небо. — Вже сонечко сідає… Швидше б стемніло, Давиде. Здається, ніколи в житті я ще не чекав так вечора.

Дорога ця знайома Давидові з дитинства. Частенько їздив по ній разом з батьком.

— Якщо не забаримось ніде і не зупинимося, Трохиме, то через годину-півтори до села дійдемо. Там перепочинемо трохи.

Давид знову пришпорив коня і помчав уперед.

Увечері загін добрався до невеличкого села. Зупинилися на майдані біля колодязя. Там уже чекав на них Циган.

Він про щось розмовляв з невисоким худорлявим чоловіком.

— Це фельдшер, — підвів Давид незнайомця до Устименка. — Він згодився допомогти пораненим.

— Гаразд, — кинув командир і важко опустився на мокру траву, що росла біля колодязя. Заскрипів журавель. Потяглися до прохолодної води деміївці.

— Почнемо лікуватись, командире, — привітно усміхнувся фельдшер.

— Починайте, тільки не з мене, є тяжкопоранені…

Обережно, як немовля, зняв Олекса Рузяк брата з воза і поклав на траву біля фельдшера.

— Цього далі везти не можна.

— То що ж, я його лишу тут, щоб білі порубали? — кинув сердито Олекса.

— Сховаємо в надійних людей. Він ще зовсім дитя, про нього й допитуватись ніхто не буде.

Умовив фельдшер залишити в селі й тяжко пораненого Демида.

На цьому й погодилися. Хотіли ще залишити Андрія Цибулю, але той відмовився:

— Доки живий, буду біля кулемета.

Петра Гордієнка і Дениса Калину Давид ледве розбудив. Як упали на траву, так зразу й поснули…

— Мерщій до фельдшера, — розбуркував їх Циган. — Та й рушати далі треба, спати ніколи.

За кілька хвилин перев'язали ногу й Устименку.

А вже на небі висипали зорі. Тиша довкола. Лише біля колодязя подзенькує відро та похропують коні.

— Треба якомога далі відірватися від переслідувачів, — говорив Трохим Казимирович. — Знаю, що людям і коням перепочинок необхідний. Але боюсь — дорого заплатимо за нього.

— Якби звернути десь на іншу дорогу. Є ж такі, крім центрального тракту, — докинув Суходіл.

— Коні й так з сили вибилися. По добрій дорозі та й то ледве тягнуть вози, а з'їдемо на іншу — застрянемо десь, — втрутився у розмову Давид, — та ще поранених скільки… Але інша дорога є. Ми з батьком їздили по ній. Веде вона через ліс. Колись ми тут коней по дешевій ціні придбали і вирішили іншою дорогою повертатися.

Командир і Петро Суходіл посміхнулися. Вони знали, як цигани за безцінь коней купували. Та Давид на той посміх і уваги не звернув, а вів далі:

— Темно було, погано дорогу запам'ятав. Зате знаю тутешнього діда, який нас тоді і вивів на той шлях. Якби його зараз знайти…

Давид зник у темряві. Невдовзі повернувся з старим селянином. Дід почав бідкатися, що знову козацькі нагаї по його спині погуляють за те, що сини у Семена Будьонного служать.

— Недовго вже їм тими нагаями розмахувати, діду, — заспокоїв Трохим Казимирович. — Є тут поблизу села лісова дорога. Нам би вийти на неї. Дивіться, як люди стомилися, — командир показав на бійців, що лежали біля колодязя, на підводах.

— Відбиватися від білих вже сил немає, — вів далі командир, — а вони по сліду нашому йдуть.

— Авжеж, розумію, — погодився старий. — Ми з тобою, хлопче, — звернувся до Давида, — підемо вперед, а ви рушайте за нами.

Ще трохи проїхав обоз по чернігівському тракту, потім звернув на вузеньку сільську вулицю. У хатах ніде не світилося. За останньою садибою обоз виїхав на польову дорогу. Згодом показалися перші дерева. Темною стіною обступив деміївців ліс.

Грунт ставав дедалі м'якшим. Все глибше вгрузали колеса возів. Згодом перша підвода зупинилася.

Андрій Цибуля взяв віжки з Василькових рук, різко сіпнув вороних. Підвода не зрушила з місця. Підійшли деміївці. Ухопилися хто за колеса, хто за голоблі. Богатирським плечем підважив полудрабок Устименко. Врешті витягли підводу. Давид на те місце, де щойно провалились колеса, накидав купу гілля, щоб інші не застряли.

— Важка дорога, — мовив дід, — але буде легша. Там пісок, правда, та все ж не болото.

Він поглянув на підводи й додав здогадливо:

— І коні наче непогані, а ніяк не тягнуть. На возах, мабуть, щось важке дуже…

Осторонь дороги стояв Давид, чекаючи, поки пройде обоз. У руках сокира і пилка.

— Йди-но сюди, Олексо, — звернувся до старшого Рудзяка. — Давай кілька дерев спиляємо так, щоб вони перекрили дорогу. Нам-то й роботи небагато, а денікінцям, якщо надумають піти за нами, доведеться поморочитись, поки розтягнуть стовбури.

Лісову тишу порушило чиркання пилки. Тріщало гілля, з шурхотом падали на дорогу підпиляні дерева.

— Тут уже достатньо, — важко дихаючи, сказав Циган, — підемо далі, Олексо, зробимо ще кілька завалів.

— То хто ж насправді супроводить той обоз? — допитувався в контррозвідників полковник Пальчевський, — Семенов доповідав, що загіп налічує не більше ста чоловік — погано озброєних ополченців з київської околиці. Але ж, сором який, — двічі вони відбили атаки нашої кінноти…

Щойно прибув зв'язківець від генерала Мокрєєва. Той не на