Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

Лесина мама здивовано кліпнула очима:

— Мабуть, щось у лісі здохло. Почав Юрко в мене дозволу питати. Ідіть та будьте обачні, не підходьте й близько до палацу.

Тільки-но Леся з Юрком вийшли на вулицю, як Юрко пояснив:

— Зразу підемо до Олександра Васильовича, а потім навідаємося до Пампушки. Прадід учителя був панським художником, малював портрети. Вчитель збирає різну старовину, мріє створити в селі музей. Він і тата мого колись учив. Вони разом досліджували старі каменоломні, підземний монастир, шукали сховану ченцями древню бібліотеку.

— Яку? — поцікавилася Леся.

— Давно колись, — став розповідати Юрко, — як на нашу землю напав хан Батий, то його орда обклала Київ. І кияни, ризикуючи життям, вивезли з обложеного міста бібліотеку, сховали її в старих каменоломнях неподалік нашого села. Там уже тоді був підземний монастир. Кочівники пограбували монастир, вирізали ченців, і ніхто не знає, де лишилася схована бібліотека. Учитель і шукав її, мріяв знайти древні книги.

— Може, все те вигадки, — засумнівалася Леся.

— Може, й вигадки, — погодився Юрко, — але підземний монастир справді існує. Я був у ньому. Там багато кам'яних келій, і всі вони ще не досліджені. Є там і таємничі схованки. Ченці ховали в них своє добро, як набігали кочівники.

— А в учителя є портрет Червоної красуні? — поцікавилась дівчина.

— Невеличкий, — пояснив Юрко, — а великий, на якому Червона красуня зображена на повен зріст, знаходиться в підземеллі.

— У якому підземеллі? У старих каменоломнях?

— Я ж тобі колись не раз казав, що портрет Червоної красуні намальований у підземеллі. А підземелля — під палацом, там з давніх-давен старі виробки лишилися. Пани влаштували там свої схованки, поховали в них різне добро, а Червона красуня оберігає всі ті скарби. Пам'ятаєш, дід Матвій нам про це розповідав? Крізь ті кам'яні світлиці можна і в палац проникнути.

Дівчина зупинилася, подивилася на Юрка так, як дивляться на нерозумного підлітка, що наслухався казок про жар-птицю і тепер збирається в ліс, хоче піймати ту чарівну пташку.

— І ти, Юрку, справді віриш казці про скарби Червоної красуні?

— Звичайно, вірю. Я знаю, що це не казка, а справжня дійсність. Є портрет Червоної красуні, і він вартує скарб панів Хоткевичів.

— Як же портрет може вартувати скарб? — недовірливо мовила Леся. — Ти сам подумай, що говориш! Хай дід Матвій вірить у чудеса! Не може портрет нічого оберігати. І не варто тобі справді витрачати час на розгадування давніх вигадок.

— Треба, Лесю, розгадати. Від них багато чого залежить.

— Чого? — розвела руками дівчина. — Хай навіть пощастить знайти купу панського золота. Навіщо воно нам?

— Потрібне! Партизанам. Тільки тут не в золоті справа. У палаці, — Юрко притишив голос, — шпигунська школа. І якби проникнути непомітно через підземелля — всіх диверсантів можна буде голими руками взяти. Маєр довірив мені таємницю фальшивомонетні і сказав: «Якщо ти розголосиш про це хоч одній живій людині, — всім вам буде капут». Маєр слів на вітер не кидає. Фашист хоче проникнути в підземелля, хоче поживитися скарбом пана Хоткевича.

— Даремно ти переживаєш, — поспішила заспокоїти дівчина Юрка, — нічого нікому я не скажу. Тільки дивно мені слухати про всі ці таємниці. Так і уявляєш кам'яне, похмуре підземелля, портрет Червоної красуні.

Поблизу великого будинку під зеленою бляхою Юрко зупинився.

— Ось тут і живе вчитель. Дуже гарна людина. У нього величезна бібліотека, багато картин. Тут перед тобою, як жива, встане історія нашого села. І ти тоді зрозумієш мене, збагнеш, чого я так люблю і шаную людей, які колись жили на цій землі, і хочу про них побільше знати.

Зайшли на подвір'я, піднялися на високий ґанок, постукали в зелені, візерунчасті двері. Їх відчинив високий сухорлявий чоловік з гострою сивою, аж білою, борідкою. На його засмаглому обличчі молодо й допитливо зоріли великі карі очі. Він запросив гостей до хати, закрив на защіпку двері. Юрко привітався, поклав на стіл вузлик з сіллю й став пояснювати мету їхнього приходу.

— Моя мати просила вас показати нам картини, вона говорила, що у вас є і портрет мого прадіда. Нібито він дуже схожий на мене.

— Про батька нічого не чути? — запитав учитель.

— Ні, — тихо відповів Юрко, — як пішов на фронт, так і нема про нього ні чутки, ні звістки.

— Твій тато, — сумно проказав учитель, — був моїм найкращим учнем. Жаль, що мене не послухав і не вступив на історичний факультет. Правда, й час тоді був непевний, шаблею доводилося утверждати історію. — Він вибачливо посміхнувся. — Що ж це я приймаю гостей на кухні? Постарів. Зрадів вашому приходу і забув запросити до світлиці. Заходьте. Тут у мене зберігається родинна картинна галерея. У нашому роду було кілька художників. Я теж трохи малюю, хоча й не можу похвалитися якимось успіхом. Мій прадід розмальовував палац, місцеву церкву, підземні кам'яні світлиці під Білою вежею. Тільки вони затоплені водою. Затопив їх пан Хоткевич, як тікав за кордон, і всі розписи мого пращура загинули. А, кажуть, гарні були ті картини, хто їх бачив — захоплювався. Є в мене, Юрку, й портрет твого пращура Франца Берегового. Дуже великими друзями були художник Максим Заворицький та механік Франц Береговий. Обом їм і вкоротив віку пан Хоткевич, позбувся небажаних свідків.

У світлиці на стінах висіли великі й малі картини. На них були зображені селяни й селянки, козаки з довгими оселедцями на виголених головах, московські стрільці, солдати, жінки, бабусі з добрими лагідними обличчями та строгі задумливі сивобороді діди. Помітив Юрко і портрет Червоної красуні. Дівчина була зображена на весь зріст, стояла серед дозрілої пшениці, в якій квітували маки та волошки. Через лан пшениці пролягла бита дорога, обсаджена високими вербами. На пагорбку видніється невеличка криничка. І дівчина в пишній, пурпуровій туніці пильно дивиться в далечінь, ніби чекає когось і ніяк не може дочекатися.

Над колосистою пшеницею, над червоними маками і синіми волошками,