Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Подорожні, як скуйовджені, посхоплювалися з похідних ліжок і схопилися за зброю, яка виявилася під рукою, готові битися з ворогом.

Довкруги темрява, нічого не видно. Лише зрідка, з боку пустелі, доносився якийсь глухий шум, ніби тупіт величезного натовпу.

Дивно, чому в казармі так тихо? Жодного руху, жодного пострілу.

Начальник гарнізону, добре знайомий зі звичаями тубільців, одразу зрозумів, що це не напад. Але що, він сам толком не знав і тому вислав вперед гінця.

Той незабаром повернувся й повідомив, що це йде караван за Матіушем.

Попереду урочисто й поважно виступав верблюд із паланкіном між горбами. За ним — сто верблюдів, укритих розкішними попонами. І велика кількість воїнів для охорони каравану.

Лише завдяки досвідченості й витримці начальника гарнізону не сталося невиправної біди: не відкрили стрілянини по мирному племені. Матіуш сердечно подякував офіцерові, нагородив його орденом, і наступного дня рано-вранці караван рушив у дорогу.

Подорож була важкою. Немилосердно пекло сонце. Білі відкритими ротами хапали повітря: з незвички вони задихалися. А посланцям африканського вождя хоч би що.

Високо на верблюді в паланкіні сидів Матіуш, а два тубільці обмахували його великими віялами зі страусового пір’я. Караван повільно просувався вперед. Провідник тривожно вдивлявся вдалину: чи не наближається самум. Бували випадки, коли цей страшний вітер пустелі засипав гарячим піском цілі каравани, і всі подорожні гинули.

Удень ніхто не розмовляв — не було сил, і лише ввечері, коли ставало прохолодніше, люди трохи оживали. Добрий лікар напував Матіуша якимись порошками, але користі від них було мало. Хоча за плечима в Матіуша була війна й багато небезпечних пригод, подорож вогнедишною пустелею здалася йому найважчою з тих, які він випробував у житті. Від спеки боліла голова, порепалися губи, у горлі пересохло і язик задерев’янів. Він засмаг і висох, як тріска. Очі від яскраво білого піску стали червоними й боліли, шкіра лущилася й нестерпно свербіла. Ночами Матіуша переслідували кошмари: то снилося, що людожери їдять його живцем, то ніби смажать на вогнищі.

Вода!.. Яке блаженство плисти морем! Але робити нічого, назад дороги немає, інакше його чекає вічна ганьба.

Двічі вони зупинялися в оазах на привал. До чого приємно знову побачити зелені дерева, напитися студеної води з джерела, а не цієї осоружної, смердючої з бурдюків!

У першому оазисі вони відпочивали два дні, а в другому довелося затриматися на цілих п’ять. Верблюди не менше від людей потребували відпочинку. Від утоми вони не могли йти далі.

— Чотири сходи й заходи сонця — і ми вдома! — радів посланець чорного владики.

За п’ять днів люди і тварини добре відпочили. А невтомні тубільці розпалили напередодні від’їзду вогнища і станцювали довкола них дикий військовий танець.

Останні чотири дні були не такі виснажливі. Пустеля кінчалася, пісок уже не був таким спекотним, де-не-де росли навіть чахлі рослини, і назустріч траплялися люди.

Матіуш хотів із ними познайомитися, але йому пояснили, що це розбійники. Не будь караван такий великий, вони неодмінно напали б на них і пограбували.

Нарешті вдалині замаячів ліс, повіяло свіжістю і прохолодою. Важкі мандри спекотними пісками — позаду, а що їх чекає попереду, невідомо. Може, смерть від руки дикунів?

Назустріч каравану виїхав сам чорний владика в супроводі придворних. Попереду виступали музики. Але замість звичних інструментів у них були якісь дивовижні барабани, сопілки, тріскачки, які видавали такий неймовірний писк, скрегіт і гуркіт, що хоч вуха затикай! Після тиші безмовної пустелі наші подорожні мало розум не втратили.

Почалося богослужіння. Перед дерев’яною колодою, на якій були вирізьблені морди невідомих чудовиськ, жрець у страшній масці щось викрикував, а натовп вторив йому. Це означає, пояснив Матіушу професор, що чорний владика віддає гостя під заступництво своїх богів.

Потім чорний владика і його сини з півгодини весело скакали довкола Матіуша. І, лише до найдрібніших подробиць виконавши ритуал, вождь племені звернувся до Матіуша з вітальною промовою:

— Білий друже, ти приїхав до мене, і тепер я найщасливіша людина на землі. Благаю тебе, зроби лише знак, і на доказ любові й відданості я встромлю цю стрілу у своє серце. Померти для друга — велика честь.

Кажучи це, він приставив вістря довгої стріли до грудей і завмер у чеканні.

Матіуш попросив професора сказати, що він не хоче, аби вождь через нього вмирав, він бажає з ним дружити, розмовляти й веселитися.

Уявіть собі подив Матіуша, коли у відповідь пролунав гучний плач — це ридали негритянський король, його родичі й діти. Вони горювали через те, що білий друг нехтує ними.

Матіуш ледве не пирснув зо сміху — такими смішними видалися йому тутешні звичаї, але він стримався і зробив серйозне обличчя.

Розповідати детально про все, що бачив і робив Матіуш при дворі чорного владики не має сенсу. Усе це описано вченим професором у товстій книзі під назвою:

49 ДНІВ ПРИ ДВОРІ КОРОЛЯ БУМ-ДРУМА

Написав учасник експедиції і перекладач короля Матіуша Реформатора.

Бум-Друм щодуху прагнув розважити свого білого друга. Проте деякі забави Матіушу не подобалися, і він відмовлявся брати в них участь, не думаючи, що когось цим ображає, і не підозрюючи, що за кожним його рухом стежать злі, пронизливі очі верховного жерця. І ось одного дня верховний жрець з обуренням заявив:

— Цей білий — брехун, він лише прикидається нашим другом. Він нехтує нашими звичаями. — І зловісно пошепки додав: — Але я знаю, що робити.

І того ж дня увечері під час бенкету непомітно підсипав отруту в мушлю, з якої пив Матіуш. А ця отрута володіла такою властивістю: спочатку людині, яка її вип’є, усе здається червоним, потім синім, зеленим, чорним, і нарешті вона вмирає.

Матіуш сидить у шатрі вождя в золотому кріслі за золотим столом.

— Дивно, чому це раптом усе стало червоним? І люди, і все-все, — каже він.

Лікар, почувши це, схопився й від жаху не може слова вимовити, лише руками махає. Виявляється, він читав про цю отруту у вчених книгах. Там говорилося: усі африканські хвороби виліковні, лише проти цієї отрути немає ліків.

— Ой, дивіться, як красиво — тепер усе синє! — нічого не підозрюючи, весело розповідав Матіуш.

— Професоре! — закричав лікар. — Перекладіть їм, що Матіуш отруєний.

Вождь схопився за голову і стрілою вилетів із шатра.

— На, випий, білий друже! — Він простягнув Матіушу чашу зі слонової кості, у