Країна Мумі-тролів. Книга перша - Туве Маріка Янссон

— Вона вислизає! Підставка для мила застрягла! — репетував Мумі-троль.

Мама сиділа на березі, витираючи спітніле чоло.

— Яке важке переселення! — зітхнула вона.

— Що вони там роблять? — поцікавився Чмих.

— Ванна надто велика, — пояснила Мама. — Не поміщається в отворі печери. Хропусь хотів скликати з цього приводу нараду, але у нас мало часу… Тепер вони намагаються витягнути ванну на вершок скелі, щоб затулити нею дірку в стелі. Ой, лишенько!

— Я зустрів своє кошеня, — повідомив Чмих. — Воно пообіцяло прийти до печери перед восьмою…

— От і добре! — втішилася Мама. — Я дуже рада! А тепер піду позастеляю ліжка в печері…

Ванна затулила отвір у стелі з точністю до чотирьох сантиметрів, їм дуже пощастило!

Потроху всі речі розташували всередині печери, вхід до печери Мама заслонила ковдрою.

— Гадаєш, ковдра витримає спеку? — засумнівався Мумі-троль.

— А ми її піддамо спеціальній обробці, — заспокоїв Нюхмумрик, дістаючи з кишені маленьку пляшечку. — Погляньте! Моя знаменита підземна Сонячна Олива! Їй жодна спека не страшна!

— Плями від неї залишаються? — запитала Мама.

Раптом вона схопилася лапами за голову:

— А де ж Ондатр?

— Він не хотів іти з нами, — відповів Тато. — Водно торочив, що пікніки зараз не мають жодного сенсу. Я покинув його в саду. І гамак йому залишив.

— Ой-ой! — зітхнула Мама знову і заходилася готувати обід на примусі.

Годинник показував за п’ять хвилин сьому. Коли всі вже пообідали і перейшли до сиру, ззовні почулося голосне чмихання. З-під ковдри, яка затуляла вхід, з’явилася вусата рийка.

— О, ви таки прийшли, — зрадів Мумі-троль.

— Я не витримав у гамаку шаленої спеки, — мовив Ондатр. — Подумав, що у печері, мабуть, прохолодніше.

Він статечно пошкандибав у куток.

— Моє кошеня по дорозі бачили? — запитав Чмих.

— Ні…

Тато Мумі-троля досяг з кишені годинника:

— Ми готові. Зараз рівно восьма.

— Ще встигнемо покуштувати десерт, — сказала Мама. — Чмиху, куди ти поклав торт?

— Десь там, — показав малий у куток, де примостився Ондатр.

— Де це — десь там? — перепитала Мама. — Я його не бачу. Може, шановний Ондатр бачив нашого торта?

— Не бачив ні кошенят, ні тортів, — роздратовано буркнув Ондатр. — Не бачив, не куштував, і взагалі, кошенята і торти мене не цікавлять. Я думаю.

Гемуль засміявся, не підводячи голови від свого альбому з марками.

— Маєте рацію, — бурмотів він. — Галас… Суцільний галас і суєта…

— Але куди ж він подівся? — геть спантеличилася Мама. — Любий Чмиху, сподіваюся, ти не всього торта з’їв по дорозі?

— Ні, він надто великий, — запротестував Чмих.

— Ага, то ти його таки куштував? — гаркнув Мумі-троль.

— Лише зірочку на верхівці, але вона була дуже твердою! — й собі відгаркнувся Чмих та заповз під матрац.

Нікого з друзів більше й бачити не хотів. Написали на торті «Моєму любому Мумі-тролеві», а не «Моєму любому Чмихові»! Та й кошеня не прийшло, хоч уже минула восьма.

— Ой-ой, — знову почулося Мамине зітхання. Вона сіла на стілець, бо дуже втомилася. — Самі прикрощі нині…

Хропся уважно глянула на Ондатра.

— Чи не могли б ви на хвильку встати, — попросила вона.

— Нащо? Сиджу собі та й сиджу, нікому не заважаю, — буркнув Ондатр.

— Але ж ви сидите на торті Мумі-троля!

Ондатр аж підскочив і — о, сили небесні! — на що він ззаду був схожий! А торт!..

— А ось цього робити було не слід! — вигукнув Мумі-троль. — Торт спечений на мою честь!..

— Тепер я клеїтимуся все своє життя! — лементував Ондатр. — Я такого не стерплю! Це ваша вина!

— Заспокойтеся! Заспокойтеся! — вгамовувала товариство Мама. — Від того, що на ньому посидів Ондатр, торт не перестав бути тортом. Хіба трішки змінив форму…

Але її ніхто не слухав. Нюхмумрик заходився реготом. Чмих, який вирішив, що сміються з нього, визирнув з-під матраца і заверещав:

— Хай вашого черствого торта дідько вхопить! Його Мумі-тролеві спекли, а не мені! Ніхто й не подумав, що кошенята також полюбляють сметанку! Ось піду від вас геть і заберу зі собою кошеня, бо тільки воно мене тут любить!

Він прослизнув попід ковдрою і зник.

— Який жах! — розгубилася Мама. — Звичайно, треба було також написати «Моєму любому Чмихові»! Як я могла про це забути!

— Мусиш виправити свою помилку якимось гарним подарунком для крихітки, — серйозно мовив Тато.

Мама кивнула. Вона вирішила подарувати малому бабусині смарагди. З них можна зробити розкішний ошийник для кошеняти.

Нюхмумрик відслонив ковдру і визирнув з печери.

— Піду, мабуть, пошукаю Чмиха… — промовив він.

— Зачекай! — стримала його Мама. — Може, Чмихові хочеться трохи побути на самоті. Невдовзі повернеться…

— У чому справа? — втрутився Ондатр. — Нікого не цікавить, на що я став схожий?

— Ні, — щиро відповів Мумі-троль, — ми й без вас маємо клопотів по вуха…

Чмих був такий засмучений і розгніваний, що забув про свій страх і згадав про нього щойно у лісі. Дерева, здавалося, стояли обгорнені червоним папером. Ліс завмер у непорушності, зникли тіні, земля розпеклася й хрумкотіла під ногами. Утішала Чмиха лише думка, що всі в печері приголомшені власною несправедливістю, і тепер їх точить нечисте сумління.

Серце стугоніло йому в груденятах від ляку, але він усе далі й далі заходив у ліс, розмірковуючи про негідну поведінку своїх друзів. Хай собі ховаються у його печері і їдять свій старий зачерствілий торт!.. А він, Чмих, єдиний в усьому світі не ховається, хоча мало не мліє від страху. Чхати він на них хотів! На всіх і на все! І на комету теж! На кошенят! Абсолютно на все!

І враз назустріч йому вийшло кошеня з задертим догори хвостиком.

— Привіт! — холодно привітався Чмих і почвалав далі.

За якусь хвилю він відчув, як щось м’якеньке потерлося до його ноги.

— А, це знову ти… Ти обіцяло прийти і не прийшло… Бачити тебе не хочу!

— Чмиху, агов, Чмиху! — не відступалося кошеня. — Погладь мене, бач, яке я м’якеньке!

Чмих вперто бурмосився. Кошеня замуркотіло. Лише його муркотіння чулося у безгомінному лісі.

Чмих озирнувся навкруги, ноги йому затремтіли: він загубив стежку і не знав, у якому напрямку залишилася печера. Скільки сягало око, усюди ріс мох.

Нікому вже не хотілося десерту, і справа зовсім не в тому, що в торт домішалися ворсинки ондатрового хутра. Сам Ондатр сидів у балії з теплою водою. Хвилина спливала за хвилиною…

— Котра година? — запитав Мумі-троль.

— Восьма двадцять п’ять, — відповів Тато.

— Я піду шукати! — рішуче сказав Мумі-троль. — Дайте мені годинника, щоб я міг пильнувати за часом.

— Ні! Не відпускайте його! — вигукнула Хропся.

— Це необхідно, — підтримала Мама