Міо, мій Міо - Астрід Ліндгрен

Тепер ми мали сто коней, тож не було потреби йти далі пішки. Кожна дитина мала коня. Сам я сів на Міраміса, а Юм-Юм, як завжди, позад мене, бо не хотів їхати на жодному коні, крім Міраміса. Одна дівчинка, найменша з усіх, їхала на лошатку.

Ми мчали Пущею, і яка ж гарна була та сотня білих коней у місячному сяйві!

Скоро ми побачили між деревами щось біле. То були розквітлі яблуні навколо ткалиної хатини. Білі кучугури тендітного яблуневого цвіту навколо хатини, що була достоту ніби хатина з казки. З неї долинало клацання верстата, і Мілімані сказала:

— Моя мати тче.

Вона зіскочила з коня перед самою хвірткою, помахала нам рукою і сказала:

— Я така рада, що приїхала додому! Така рада, що приїхала додому, поки не відцвіли яблуні!

Вона побігла стежкою поміж яблунями і зникла в хатині. І зразу ж верстат перестав клацати.

Але нам ще було далеко додому, до Острова Зелених Лук, а я дуже хотів швидше опинитися там, у свого тата-короля. Сто білих коней на чолі з Мірамісом знялися над Пущею, вище за високі гори, й полетіли над хмарами в напрямку Острова Зелених Лук.

Був уже ранок, коли ми досягли мосту Вранішньої Зорі. Він сяяв золотим промінням. Вартові спустили його, і сто білих коней, витягнувши шиї, метляючи гривами, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острові Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях, що жодне з них не пропало, всі повернулися додому.

Білі коні помчали далі, і скоро ми опинилися біля трояндового садка мого тата-короля. Тут усі діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Вони поводилися так самісінько, як сто білих коней, коли побачили, що їхнє лошатко повернулося додому. Нонно теж був тут, і його бабуся, і Їрі з братами й сестрами, і батьки Юм-Юма, і багато інших людей, яких я ніколи не бачив. Вони то плакали, то смія­лися, обіймаючи й цілуючи дітей, що повернулися додому.

Але мого тата-короля не було між ними.

Ста білих коней нам уже не треба було, і вони подалися назад до Пущі. Я дивився, як вони бігли луками. Поперед усіх мчало біле лошатко.

Юм-Юм почав розповідати своїм татові й мамі про все, що з нами було, і не помітив, як я відчинив хвіртку до трояндового садка. Ніхто не помітив, що я зник у садку, і добре, що не помітив. Бо я хотів побути сам. Я йшов попід срібними тополями, і вони дзвеніли, як завжди, троянди пахли, як завжди, все тут було таке, як завжди.

І враз я побачив його. Побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де я його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Він простяг до мене руки. Я кинувся в його обійми, міцно обхопив його за шию, а він пригорнув мене до себе і прошепотів:

— Міо, мій Міо!

Бо мій тато-король дуже любить мене, а я дуже люблю його.

Того дня нам було весело, як ніколи. Ми гралися в трояндовому садку — я, Юм-Юм, Нонно зі своїми братами й сестрами і решта дітей. Вони побачили курінь, який ми з Юм-Юмом спорудили, і він їм сподобався. Ми їздили на Мірамісі, і він перестрибував через трояндові живоплоти. Гралися ми також моїм плащем, бо брат Нонно не захотів узяти його назад.

— Адже підшивка на ньому твоя, Міо, — сказав він. Отож ми гралися в хованки. Я надягав плаща навиворіт, бігав поміж кущами троянд, зовсім невидимий, і вигукував:

— Ніхто мене не спіймає! Ніхто мене не спіймає!

І діти не могли мене спіймати, хоч як гналися за мною.

Почало смеркати, і дітям довелося йти додому. Їхні батьки не хотіли, щоб вони так довго гралися першого ж вечора після повернення.

Ми з Юм-Юмом залишилися в курені самі. Коли в трояндовому садку запав присмерк, ми заграли на своїх сопілках.

— Збережімо їх, — мовив Юм-Юм. — І якщо колись розлучимося, то гратимемо собі стародавню мелодію пастухів.

Надійшов мій тато-король, щоб і мене забрати з садка. Я попрощався з Юм-Юмом, і він побіг додому. Попрощався я і з Мірамісом, що пасся біля куреня. Тоді взяв свого тата-короля за руку, і ми теж пішли з трояндового садка додому.

— Міо, мій Міо, ти, певне, виріс, поки тебе тут не було, — сказав мій тато-король. — Мабуть, сьогодні зробимо на одвірку в кухні новий карб.

Ми йшли стежкою попід срібними тополями. Там залягав лагідний присмерк. Над цілим садком нависав блакитний туман. Білі пташки поховалися у свої гнізда. Але’ на верхівці найвищої тополі сидів самотою і співав свою сумну пісню Жалібник. Я не знав, про що він міг співати тепер, коли всі викрадені діти повернулися додому. Але, мабуть, Жалібник завжди має про що співати.

Ген на луках пастухи почали запалювати вогнища. Вони спалахували одне за одним і, мов зірки, ясніли в присмерку. Я чув, як пастухи грали свою стародавню мелодію.

Я і мій тато-король ішли, трималися за руки й вимахували ними. Мій тато-король дивився на мене згори й усміхався, а я дивився на нього знизу й радів, що йду поруч із ним.

— Міо, мій Міо, — казав мій тато-король.

І більше нічого.

— Міо, мій Міо, — казав мій тато-король, поки ми йшли додому смерком.

Потім настав вечір, а за ним ніч.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Я рідко згадую той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадую Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма. Сподіваюся, що Бенко не дуже тужить за мною. Бо ніхто краще за мене не знає, як важко людині, коли вона тужить за кимось. Але ж у Бенка принаймні є тато й мама, і він напевне знайшов собі нового найкращого Друга. Часом я згадую тітку Едлю та дядька Сікстена і більше не гніваюся на них. Мені тільки цікаво, що вони казали, коли я зник. Чи вони помітили, що мене немає? їм було байдужісінько до мене,