Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Бо там нічого нема, моє серденько, — пояснив капітан. — Тільки не полохайся, моя люба! Хоч би заради Уол-ра, дорогого всім нам! Так от, цей хлопець, що працював пліч-о-пліч з богатирями, підтримував слабкодухих, ні разу не поскаржився, не виявив ні тіні страху і цілій команді не давав зневіритись, чим здобув собі таку повагу, начеб був адміралом, — так от, з усіх, хто був на тому кораблі, тільки він, другий помічник і ще один матрос залишились живі, тільки їх троє у штормовому морі, прив’язаних до якогось уламка.
— Врятувалися! — вигукнула Флоренс.
— Дні і ночі носило їх по безбережному морю, — сказав капітан, — аж нарешті… та не дивись ти туди, моя хороша… на них наштовхнувся один вітрильник і, дякувати богові, взяв на борт: двох живих і одного мерця.
— Хто з них помер? — скрикнула Флоренс.
— Не той, про кого мова, — сказав капітан.
— Слава богу! О, слава богу!
— Амінь! — поспішив додати капітан. — Не полохайся! Ще хвилинку, панно-дівчинко! Кріпись!.. На цім кораблі вони відбули довгу подорож — через усеньку карту, бо нікуди не заходили, — і під час тої подорожі, матрос, якого підібрали разом із ним, помер. Але він вижив і…
Не усвідомлюючи того, що робить, капітан відрізав скибку хліба, насадив її на гачок (який правив йому за рожен при потребі) і став підпікати на вогні, зі схвильованим обличчям дивлячись кудись позад Флоренс й не помічаючи, що хліб уже обгорів і горить ясним полум’ям.
— Він живий, — повторила Флоренс, — і…
— І повернувся на цім кораблі додому, — сказав капітан, дивлячись у тому ж напрямі,— і… не лякайся, хороша… зійшов на берег, — а одного ранку тихенько підійшов до дверей свого дому, щоб провести спостереження, бо знав, що друзі думають, ніби він потонув, та змінив курс, почувши несподівано…
— Почувши несподівано гавкіт собаки? — хутко підхопила Флоренс.
— Так! — прогримів капітан. — Тримайся, серце моєї Сміливо! Але не оглядайся ще. Сюди дивись, на стіну!
На стіні коло неї лягла чоловіча тінь. Вона здригнулась, озирнулася й пронизливо скрикнула, побачивши позад себе Уолтера Гея!
З єдиною думкою — це брат її, брат, що визволився з могили, брат, що пережив кораблетрощу, і осьде він, біля неї, — Флоренс кинулась йому в обійми. Здавалося, тільки він у цілому світі був її надією, її підтримкою, пристанищем, охоронцем. «Подбайте за Уолтера, я любив його» забринів у душі любий жалібний голос, ніби музика серед ночі. «Вітаю тебе, Уолтере, в рідному домі! Всім серцем зболілим вітаю тебе, рідний!» Вона не могла вимовити, але чула ці слова, розкриваючи йому свої чисті обійми.
Капітан Катл, нетямлячись з радощів, спробував витерти собі чоло зчорнілою грінкою на гачку, але, визнавши її за предмет, не відповідний для такої цілі, поклав у свій лискучий капелюх, не без труду насадив того капелюха собі на голову, взявся співати куплет з «Чарівної Піг», урвав на першому ж слові та забіг до крамниці, звідки незабаром вискочив, з розчервонілим та замурзаним обличчям і зіжмаканим коміром, що, здавалось, і крохмалю ніколи не бачив, аби проголосити:
— Уол-ре, хлопче мій, ось невеличке майно, яке передаю вам у спільне посідання!
І хутенько видобув великого годинника, чайні ложечки, щипці для цукру та бляшанку і, повикладавши все це на стіл, одним махом ручища згріб в Уолтерів капелюх. Але, даючи цього незвичайного сейфа Уолтерові, він так розчулився, що був змушений знову забігти до крамниці, де затримавсь уже надовше.
Та Уолтер розшукав його і привів назад. Тут капітана почала непокоїти думка, що Флоренс не витримає такої несподіваної радості. Побоювання ці були настільки серйозні, що він став мислити вельми розважно й цілком заборонив протягом найближчих днів навіть згадувати про Уолтерові пригоди. Лише тоді капітан Катл більш-менш заспокоївся, звільнив свій капелюх од скибки обгорілого хліба і сів до столу пити чай; та коли почув, з одного боку, Уолтерову руку в себе на плечі, а а другого — повний сліз голос Флоренс, що шепотіла поздоровлення, капітан раптом схопився і знову був відсутній добрі десять хвилин.
— Але ніколи в житті не сяяло так лице капітанове, як тоді, коли він нарешті твердо зайняв своє місце за столом і сидів, поглядаючи то на Флоренс, то на Уолтера. І річ зовсім не в тому, що останніх півгодини він посилено тер лице рукавом. Причиною була тільки радість, якою повнилось його серце. На душі, в капітана були щастя і втіха, — вони проступили й на обличчі, роблячи його воістину сонцесяйним.
Певну частину цього сяєва викрешувала гордість, з якою капітан дивився на засмаглі щоки й безстрашні очі свого несподівано воскреслого хлопчика, і бачив у нім буйний молодечий запал, все те щире й хороше, що притаманне юності і що в його живих, природних рухах, в натхненнім обличчі проступало надто яскраво. Не меншу лепту вносили сюди й захват та симпатія, з якими він звертав очі на Флоренс, — її врода, чарівність та непорочність душі здобули собі в його особі найвірнішого, найревнішого поклонника. Але повінню того сяєва, яким капітан променів на всі боки, він завдячував насамперед тому, що бачив їх обох, — та ще й розмаїтим маренням та іскристим, райдужним імріям, що роїлися в його голові.
Те, що вони говорили про бідолашного дядька Сола і в найдрібніших подробицях обдумували його зникнення, те, що відсутність старого та нещастя Флоренс затьмарювали їм радість зустрічі; що вони випустили Діогена, ув’язненого капітаном нагорі, щоб той не гавкав, усе те капітан Катл, попри туман у голові і часті втечі в крамницю, чув і усвідомлював добре. Але те, що Уолтер дивиться на Флоренс якось по-іншому, ніби з далекої відстані, що, тягнучись поглядом до милого її личка, рідко стрічається з її щирими; повними сестринської любові очима, а навпаки, втікає від них, — те капітан усвідомлював не більше, аніж допускав думку, що перед ним — не Уолтер у власній особі, а його дух. Він бачив їх разом у розквіті їхньої краси та молодості, пам’ятав їхнє минуле, і під його широченною синьою камізелькою не залишалося місця
