Домбі і син - Чарльз Діккенс

Тільки коли смеркалося, капітан кинув нарешті кітву поруч Флоренс і заговорив більш-менш до ладу. Щойно відблиски вогню в каміні заграли на стінах та стелі маленької вітальні, на таці для чаю, чашках і тарілочках, розставлених на столі, на спокійнім обличчі Флоренс, повернутім до полум’я,і в сльозах, що бриніли їй на очах, капітан, зламавши довгу мовчанку, запитав:

— Ти ніколи не була на морі, моя рідна?

— Ні, — відповіла Флоренс.

— О, — шанобливо сказав капітан, — то потужна стихія. Дивні дива там діються, моя хороша. Уяви собі море, коли бурхають хвилі і ревуть вітри. Уяви собі його ураганної ночі, коли морок такий, — капітан урочисто підніс свій гачок, — що власної руки не побачиш, хіба що як блимне блискавка, а ти усе мчиш, мчиш, мчиш крізь ураган і морок, наче летиш стрімголов у світ, що не має кінця, во віки віків, амінь, — як знайдеш те місце, відзнач його. То такі часи, красо моя, коли можна сказати (перегорнувши спершу ту книгу) товаришеві по кают-компанії: «Міцний норд-вест піднявся, Білле, он, чуєш, як бушує? Ех, жаль, нещасний суходіл, — хай бог їх-порятує!»

Останню цитату, як особливо пригожу до океанських страхіть, капітан виголосив надзвичайно промовисто й закінчив гучним: «Тримайся!».

— А ви потрапляли в такий шторм? — спитала Флоренс.

— Авжеж, панно-дівчинко, і я всілякої негоди набачився, — відповів капітан, дрижачою рукою витираючи спітнілу голову, — і мене добре потеліпало… Та не про мене мова. Наш любий хлопчик, — він присунувся ще ближче, — наш Уолтер, моє серденько, втонув.

Капітан промовив це з таким тремтінням у голосі і мав таке бліде та схвильоване обличчя, що Флоренс від страху схопила — його за руку.

— Ви змінилися на виду! — скрикнула Флоренс. В одну мить, зовсім! Що сталося? Любий капітане Катле, на вас дивитися страшно!

— Чого там! — відповів капітан, підтримуючи її. — Не полохайся, моя панно-дівчинко. Ні, ні. Все гаразд, все гаразд, люба. Як я казав; Уолтер… він… він же… втонув. Чи не так?

Флоренс пильно дивилася на нього, то червоніючи, то бліднучи, і притискала руку до серця.

— На морі багато всіляких небезпек, красо моя, — сказав капітан, — і не один відважний корабель, не одне серце сміливе накрила мовчазна хвиля, так нікому й не зрадивши своєї таємниці. Але на морі і щасливі випадки бувають, і часом, один з двадцятка — ба! Один, може, з сотні, красо моя, — врятується, з ласки божої, і повертається додому, де його мали за померлого, дізнавшись, що ціла команда загинула. Я… я знаю одну таку історію, Втіхо мого серця, — затинаючись, мовив капітан, — мені колись розповідали; і коли я вже рушив цим галсом, а ми з тобою отак собі вдвох сидимо біля каміна, то, може, ти хотіла б її послухати, хочеш, моя люба?

Дрижачи з хвилювання, якого ні вгамувати, ні збагнути не могла, Флоренс мимоволі скерувала очі туди, куди дивився він — в крамницю за її плечима, де горіла лампа. В ту ж мить, як вона повернула голову, капітан схопився з місця й затулив їй очі рукою.

— Там нічого нема, красо моя, — сказав він. — Не дивись туди!

— Чому? — здивувалася Флоренс.

Капітан буркнув щось, ніби там нецікаво, а тут вогонь он як горить веселенько. Потім, причинив двері, що досі стояли нарозтіж, і знову сів. Флоренс не спускала його з очей і пильно вдивлялася в його обличчя.

— Історія та, панно-дівчинко, — почав капітан, — про один корабель, який за гарної години та ходового вітру вирушив з Лондонського порту до… не полохайся, панно-дівчинко, — просто вирушив у море, хороша моя, просто вийшов у море.

Вираз обличчя Флоренс занепокоїв капітана, що сам гарячкував і хвилювався, виказуючи не менше збудження, ніж вона.

— Оповідати далі, красо моя? спитав він.

— Так, так, прошу! — вигукнула Флоренс.

Капітан ковтнув, начебто щось застрягло йому в горлі, і нервово провадив далі.

— А в морі цей нещасний корабель, моє серденько, втрапив у таку шалену бурю, що буває хіба раз на двадцять років. На суходолі ураган трощив цілі ліси й здував цілі міста, а в морі, на тих широтах, штормило так, що й найміцніше судно на світі не вижило б. Кілька днів, кажуть, той нещасний корабель тримався гідно і відважно виконував свій обов’язок, моя хороша, аж нараз ударило так, що проламало борт, знесло щогли й стерно, змило в море найкращих матросів і корабель здався на милість бурі, яка милостивою не була, тільки лютішала дедалі більше, і хвилі заливали судно, били його зусібіч і з кожним громохким ударом трощили, немов шкарлупку. Кожна чорна цятка на гребені валу, що відкочувався від нього, була часткою живого його тіла або живою людиною, красо моя. Отак і рознесло корабель на друзки, а на могилах тих, хто був на ньому, ніколи не виросте трава.

— Але не всі ж загинули! — скрикнула Флоренс. — Хтось же урятувався! Бодай один?

— На тім нещасливім судні, — відповів капітан, підводячись з крісла та з неабияким радісним завзяттям стиснувши пальці, — був один хлопець, славний, казали, хлопець, що ще змалку любив читати й розказувати різні історії про геройство на морі, — я сам не раз чув це! сам чув! — і пригадав собі їх у свою судну годину, бо коли й найстійкішим серцям, найдосвідченішим рукам забракло сили, він лишався незламний та бадьорий. І не тому був відважний, що тут, на березі, не мав кого любити, — просто така вже була в нього вдача. Та це й по обличчю видно, я це бачив, — і не раз! — коли він ще дитиною був, але думав, що то лише зовнішність, хай благословить його бог!

— І він урятувався? він урятувався?

— Цей бравий хлопець… — сказав капітан. — Дивись на мене, моя хороша! Не озирайся.