Острів злочинців - Збігнєв Ненацький

«Так, я тепер на правильній путі, — міркував я, йдучи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. — Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кільканадцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, либонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бункер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»

Раптом я аж спинився від несподіваної думки:

«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».

Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгороджував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових бакенах, подумав я. — Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»

Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав голосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт одразу вийшла з хати й стала на дверях дівчина — та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.

— Добридень, пані, — привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.

— Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? — гнівно спитала вона. — Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…

— О боже, — зітхнув я. — Ви не встигли ще довідатись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спитати, чи не продасте мені трохи молока.

— Нічого ви не купите. Йдіть звідси.

— Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.

По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.

«Чом вона так ненавидить мене?» — міркував я, йдучи лісом.

Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на користь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.

«Може, це його дочка? — гадав я. — Може, вона підозрює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра-баш!» і через те гнівається на мене?»

Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли височенні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, перетятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку — кілька грубих жердин, перекинутих через воду.

По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудовані з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бункерах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим входом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.

Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки порожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… Присвічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити браконьєрам за притулок.

І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мурашками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і череп», — подумав я.

Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навколішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були мурашки.

Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бункер. За цю коротку мить я встиг помітити в темряві білі людські кістки.

Струсивши мурашок з ніг, я випростався. Не знати чому мене охопило надзвичайно неприємне почуття — ніби мені загрожувала небезпека, ніби десь за стіною молодих ялиць причаївся ворог. Здалося, що й ліс якийсь похмурий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой людський кістяк», — заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.

Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.

«Мені нема чого непокоїтися, — міркував я. — Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому полягло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від вибуху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кістяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»

Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звідки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж ялинами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.

«Хтось стежить за мною», — зрозумів я.

Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що вистежувала мене, і