Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Це було єдине, що лишалося, — наслідувати приклад собаки, яка інстинктивно знайшла хоч будь-який вихід. Вище, вище, подалі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти униз, у заглибину великої печери… Проте Іван Семенович одразу зрозумів, що то були марні надії. Варто було тільки глянути навкруги, щоб переконатися в цьому. Газ витікав з отвору значно швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрите густим сірим туманом. Ось цей туман просто на очах підіймається вище й вище, його рівень незабаром досягне людей, що злізли на верхівки зламаних сталагмітів… І ясно, немає ніякої надії на те, що його течія зменшиться, він б’є з отвору надто бурхливо, можливо, навіть бурхливіше, ніж раніше…

Артем підтримував одною рукою напівпритомну Ліду, другою обхопив верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, плутані думки, вони перебивали одна одну:

«Де ж шукати порятунку? Ми безпорадні. З отвору ллється газ, як потік рідини… А яка важка Ліда, її трудно підтримувати… і рука заклякла… хоч би не випустити, хоч би вона не впала… Ну, гаразд, хоч і не випущу, так все одно цей клятий газ заллє нас… А вище піднятися не можна!.. Ми задихнемося, як собаки в знаменитій Собачій печері… а от Діана ще не задихнулась, хоч вона й нижче від нас… навіть і досі гавкає…»

Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався. Було щось невимовно страшне в цьому невмолимому русі…

Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним спокійним світлом сумну картину: людей, що притислися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматися на холодних, блискучих і твердих верхівках, і велику жовту собаку, яка уже майже цілком була вкрита сірою ковдрою жахливого туману. Діана ще час від часу злякано і тривожно гавкала, але дедалі рідше. Сиві хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…

Артемові здалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості й безпорадності охопило його. Очі заплющилися немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Юнак тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що лишалося в нього цілком діючим, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем виразно чув кожне слово товаришів, кожне шарудіння, розумів усе, але неспроможний був ані відповідати, ані рухатися. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, за цим покривом, був він і Ліда, яку він підтримував… ба ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі лишалася решта товаришів, уже на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича:

— Діану заливає газ… вона, мабуть, буде першою…

В чому саме Діана буде першою? Артем намагався збагнути, що хотів сказати Іван Семенович, але даремно: зміст слів геолога лишався незрозумілим. Тим часом до нього долинули інші слова. То був уже голос Дмитра Борисовича:

— Артеме, тримайтеся міцніше! Ще не все втрачено. Може…

Що «може?» Що мав на увазі Дмитро Борисович? Зібравши всі сили, Артем глухо відповів:

— Триматимусь, доки… доки зможу… і триматиму…

Це про Ліду. Він тримає її і буде тримати. А коли в нього не вистачить сил? Що тоді?.. Хрипле гавкання собаки відбилося луною від сталагмітів. Чого це вона так чудно гавкає, наче з-під ковдри? Ось вона замовкла. Ні, гавкнула ще раз, ще хрипкіше. І більше Діани не було чути. Знов голос:

— Мені здається, собака впала, Дмитре Борисовичу. Ви бачите її чи ні?

— Не бачу, — похмуро відповів археолог. — Артеме, голову вище! Газ доходить до вас. Невже не можете?

Артем спробував підвести голову: адже в голосі Дмитра Борисовича бриніло стільки докору… Ні, все одно нічого не виходить, голова сама хилиться долу. Та й всього його щось ніби невблаганно тягне вниз. Яка важка стала Ліда!..

Єдине, чого досяг Артем цим напруженням волі, було те, що йому пощастило розплющити очі. Де його товариші? Ось вони. Проте що робить Іван Семенович? Він готує сірники… в руці в нього немовби дві динамітні шашки… і шнур… що він хоче зробити?

— Увага, товариші, — пролунав твердий голос геолога. — У нас лишається тільки одна надія на порятунок… І це буде нашою останньою спробою, тому я і йду на неї, Дмитре Борисовичу… Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий. Зараз я кину під нього дві шашки. Вибух мусить завалити отвір, зверху суне чимало землі, розумієте? Отвір таким чином буде закрито… принаймні я сподіваюся цього…

— А коли вибух, навпаки, тільки розширить його? Тоді що?

— Гірше не буде… Отож… Увага, товариші, сховайтеся краще за сталагмітами. Кидаю!

Блимнув вогник сірника. Зашипів шнур. Димок швидко побіг уздовж товстого шнура, розсипаючи навколо себе іскорки і наближаючись до шашок. Артем знайшов у собі сили уважно стежити за рухами Івана Семеновича. Так, це була остання спроба врятуватися. Якщо пощастить закрити отвір обвалом породи, течія газу спиниться, його рівень не дійде до людей…

Геолог широко розмахнувся, цілячись під отвір. Другою рукою він цупко тримався за сталагміт. Ще мить… Але нога його у важкому чоботі сковзнула по слизькій поверхні сталагміта. Іван Семенович похитнувся. Він похитнувся саме в той момент, коли вже кидав шашки з запаленим шнуром.

— Ой!..

Шашки, лишаючи за собою димовий хвіст, майнули в повітрі і зникли під сірим газом. Але вони впали не біля отвору, а значно лівіше, біля великої скелі, яка виступала з кам’яної стіни. Нещастя! Адже Іван Семенович промахнувся! Що ж дасть цей