Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Діано, що таке? — гукнув Іван Семенович.
Собака, що досі спокійно бігла поруч — адже їй не вперше доводилося бувати з хазяїном під землею! — гавкнула люто й уривчасто раз, ще раз. Вона стояла перед завалом, напруживши м’язи, подавшись наперед і, здавалося, тремтіла від люті. Вона дивилася на завал, як на щось живе й вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз по тому одійшла назад. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала ще про несподівану й дивну знервованість собаки.
Усі перезирнулися: поведінка собаки, такої завжди веселої і привітної, вразила їх. Що це могло означати?.. Іван Семенович, мабуть, вирішив розвіяти похмурість.
— Так, друзі, — сказав він цілком невимушено, мовби нічого дивного і не трапилося. — Мені здається, що Діана висловила нашу спільну думку: завал — наш спільний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні в даному разі. Бо ж кусати і рвати на шматки такий завал — марна справа навіть для міцних іклів боксера…
Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіює поганий настрій, він підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутися. А там, де з’явилася посмішка, бодай і вимушена, там уже лишається тільки один крок до сміху, до дальших веселих жартів, до справжньої бадьорості, яка, можливо, перед тим починала зникати. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулася навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.
— Давайте порадимося, товариші, — мовив геолог. — Артеме, що з цього приводу може сказати ваш друг Проніс з його планом?
— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут нібито мало починатися звуження ходу… чи, може, новий підземний хід. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І шлях на тому немовби кінчається. Ми дуже близько від нашої мети… якщо не зважати на завал, звісно.
— Спробуйте не зважати, — промурмотів сердито Дмитро Борисович. — То він може не зважати на вас, а не ви на нього, самовпевнений юначе!
— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо отож такі об’єктивні дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал, делікатно кажучи, чималенький. — Іван Семенович, піднявши карбідку, глянув на брили землі і каменю, немов вимірював їх. — Розкопати його важкенько. Отже, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайне, просте і зрозуміле. Навіть, якщо хочете, цілком незаперечне для кожної людини, вільної від дослідницького запалу.
Він зробив багатозначну паузу.
— Яке розв’язання? — не витримав Артем.
— Повертатися назад, щоб потім прийти сюди знову, запросивши робітників і прихопивши знаряддя, — і тоді розкопати завал і за всіма правилами техніки підземних робіт. Це найрозумніше… повторюю, якщо люди вільні від дослідницького запалу…
— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда. Дмитро Борисович також заперечливо хитнув головою. Відкладати подорож не хотів ніхто, це було ясно!
Іван Семенович щиро розсміявся:
— Мушу визнати, що іншої відповіді я й не сподівався почути, — лукаво сказав він. — От яка отрута цей самий дослідницький запал! Втім, не вільний од нього і я сам, каюсь. Отож, щоб не сперечатися далі, перейдемо до другого варіанта розв’язання нашої проблеми…
Всі очікувально дивилися на нього. Повернула голову навіть Діана, немов стверджуючи тим думку Ліди, що ця собака все чисто розуміє, тільки не може говорити.
— Другий варіант такий: шукати дальшого шляху тепер, — спокійно мовив Іван Семенович.
— Але як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович. — Що ми можемо зробити з завалом?
— Розкопати, — незворушно відповів геолог.
— Розкопати завал власними силами? Тисячі тонн грунту і вапнякових порід? Не маючи ніяких інструментів, крім легких кирок, не маючи достатньої робочої сили? Ну, знаєте, це, в найкращому разі, безпідставний оптимізм! — демонстративно обурився Дмитро Борисович. — Я ніколи не чекав од вас, Іване Семеновичу, таких легковажних рішень і пропозицій!..
— Що ж, Дмитре Борисовичу, на мою думку, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відізвався геолог. — Особливо якщо він аж ніяк не безпідставний, в чому вам доведеться незабаром переконатися. А от ваша запальність, — вона й справді нічому не зарадить. Так-то, дорогий мій археологу! Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати нашими не дуже міцними руками тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої… ну, не розрахунки, певна річ, а, скажімо, деякі припущення.
Він освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, вкрай засипані землею.
— Я кажу саме про це місце і ні про яке інше. Виходячи з плану Проніса, отут, між цими сталагмітами, і мав починатися другий підземний хід чи звуження печери. Так, Артеме?
— Так, Іване Семеновичу.
— І я вважаю, що тут шлях перетятий не тисячами і навіть не сотнями тонн породи. Подивіться: обвалилося, правда, дуже багато землі. Але ж видно й неозброєним оком: вгорі, між сталактитами і верхівками сталагмітів, зависла гігантська брила. Он та сама, що схожа на п’ятикутник. І саме вона загородила шлях землі, яка сипалася згори під час завалу. Отож, я насмілююся твердити, що між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас од підземного шляху. Ви, здається, не вірите мені, Дмитре Борисовичу? Тоді, прошу, переконайтеся!
Під недовірливим поглядом археолога Іван Семенович постукав кілька разів киркою об стіну з другого боку напівзасипаних землею сталагмітів. Звук був глухий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчий про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час прислухаючись до звуку ударів кирки. Тепер вона вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — чистий, дзвінкий.
— Що ж, це цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Чуємо дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не
