Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер
Блідий як полотно і з кислим запахом він повернувся у клас. Учитель англійської відіслав його до секретарки, де Гансик, як' це було заведено в таких випадках, мав отримати десять крапель настоянки рум'янку.
Та секретарка не дала Гансикові крапель.
– Закмаєре, – сказала вона задумливо. – Твоя сестра сьогодні теж захворіла!
Гансик кивнув. Секретарка продовжувала:
– А у класі твоєї сестри відучора є хворий на двосторонню свинку!
Отже, секретарка запідозрила, що в Гансика теж може бути свинка. Вона сповістила про це директора, а той вирішив, що Гансика треба негайно відіслати додому, поки у школі не почалась епідемія двосторонньої свинки. І як Гансик не запевняв, що в нього болить не шия, а живіт, його протести не бралися до уваги. Усі жахливі дитячі хвороби, на думку директора, починаються з блювоти. Він, мовляв, це знає з досвіду власних дітей.
На жаль, є таке правило, що хворих дітей, навіть коли вони говорять, що можуть дійти додому самі, дирекція школи не має права відпускати без супроводу. Тож секретарка зателефонувала до Гансика додому. Але там ніхто не відповідав. Гі це дуже здивувало. Морщачи чоло, вона поцікавилася:
– Невже біля твоєї бідної хворої сестрички нікого немає? Вона що, лежить удома зовсім сама? Але ж при свинці висока температура!
Щоби не відповідати, Гансик вдав, ніби йому страшенно зле. Він захрипів. Тут секретарка зателефонувала на макаронну фабрику і попросила до слухавки пана прокуриста Закмаєра. Вона розповіла татові, що він має двох смертельно хворих дітей, одне з яких лежить без опіки вдома, не маючи сили підійти до телефону, а друге сидить і хрипить біля неї в секретаріаті.
Через п'ятнадцять хвилин тато був у школі. Певно, їхав як на пожежу. Схопивши Гансика під пахви, він потягнув його в машину. Гансикові запевнення, що відтоді, як його покинув оселедець, із ним уже все гаразд, тато ігнорував.
Однією рукою настовбурчуючи з вусів знаки оклику, іншою – тримаючи кермо, тато, не промовивши за всю дорогу жодного слова, привіз Гансика додому.
– Коли ми приїхали, й він побачив, що тебе теж нема, він страшенно розгнівався. «Неподобство і свинство!» – кричав він і зірвав скатертину з кухонного стола. Разом із посудом! – Гансик показав у бік кухні. – Можеш піти подивитися. Місця злочину ще ніхто не торкався!
Маргарита пішла на кухню і з жахом побачила таку картину: на підлозі було повно потрощеної порцеляни і скляних черепків із вкрапленнями меду та варення між ними. Довкола валялися скибки хліба, ложки, яєчна шкаралупа, шматочки оселедця та кісточки цукру. Тостер із відбитою ручкою опинився перед дверима холодильника, а скатертина чомусь висіла над смітником, занурена одним кінчиком у молочну калюжу.
Гансик причвалав за Маргаритою.
– А тоді тато почав гасати по квартирі, як тигр. Я навіть не наважився з ним заговорити. Він хотів знати, коли у Меді закінчуються уроки. Я сказав, що об одинадцятій. А коли було пів на дванадцяту, а Меді все ще не повернулася, він пішов її шукати!
– Чому ж ти йому відразу не сказав, що вона після школи йде до радника і там чекає, поки мама закінчить роботу? -дорікнула братові Маргарита.
~ Бо він би луснув зі злості, якби я тільки вимовив слово «радник»! – Гансик ображено заткав собі носа пальцем. – А крім того, я точно не знав. Зі мною ж мама про це не говорить!^
~ Певно, що так, – скрикнула Маргарита, – ти ж на татовому боці!
Вона нахилилася, витягнула скатертину зі смітника, відкрила його і почала скидати туди черепки.
– А ти хіба не на татовому боці? – обурено запитав Гансик.
– Ні! – відрубала Маргарита. – Я взагалі ні на чиєму боці. Та якщо це вже так конче треба, то я триматиму мамину сторону. Бо мама має більше рації!
– Ти геть здуріла! – пробурмотів Гансик, розвернувся і хотів уже йти назад у дитячу, та Маргарита втримала його, схопивши за ґумку штанів.
– Спочатку розкажи все до кінця! Гансик запручався:
– Відпусти! Я з тобою більше взагалі ніколи не буду розмовляти!
Але Маргарита не відпускала брата. Він зрозумів, що шансу вирватись у нього немає, і з люттю в голосі продовжив:
~ Тоді прийшли мама з Меді. І тато почав на маму кричати. Дуже голосно. Страшенно голосно. І вона теж кричала. Ще голосніше. І вона сказала, що розлучиться з ним. А тоді взяла Меді й пішла геть!
– Правда? – Маргарита відпустила Гансикові штани.
– Найчистіша правда! – очевидно, Гансик уже передумав повертатись у дитячу. – Вони спакували дві валізи одягу й різних речей і пішли геть!
– Брешеш! – Маргарита побігла в комірку й відчинила двері. Там на стелажі завжди стояли закмаєрівські валізи. Одного погляду їй було досить, аби побачити, що Гансик не бреше. Бракувало двох великих картатих валіз.
Маргарита повільно пішла назад до кухні. Гансик усе ще стояв у дверях.
– А що мама сказала про нас? – спитала Маргарита.
– Ми, звичайно ж, залишимося тут, – запевнив Гансик, – бо тато нас не віддасть! Жінці, котра здуріла, він не віддасть своїх дітей, так він сказав!
– Сам ти здурів! – скипіла Маргарита.
Гансик розревівся. З його очей покотилися величезні сльози, нижня губа тремтіла.
– Ну, Гансику! – спробувала заспокоювати брата Маргарита. – Не плач!
– Йди до дупи! – Гансик схлипнув, потер рукою очі й пішов у дитячу. Маргарита взяла мітлу і почала замітати кухню. Смітник виявився замалим для такої кількості черепків, і вона знайшла для них поліетиленовий пакет. Прибираючи, дівчина розмірковувала, де можуть бути зараз мама та Меді. «Певно, в цієї Марі-Луїзи, – подумала вона. – А якщо й ні, то ця Марі-Луїза точно знає, де вони».
Маргарита залишила черепки і побігла до телефону. Маминого маленького синього записника на телефонному столику не було. Дівчина обшукала всю квартиру, та записника не було ніде. Тоді вона пішла до брата і запитала, чи він, бува, не знає, де маленька синя книжечка, та говорити з Гансиком було неможливо. Скрутившись калачиком, він сховався під ковдрою на своєму ліжку.
Маргарита присіла за письмовий стіл і подивилася на Ганси-кову колекцію пір'я. Тут були розкішні екземпляри. До кожної пір'їни ниткою була прикріплена маленька табличка: КАКАДУ – ПАПУГА – ШПАК – ГОЛУБ – КАНАРКА – ФАЗАН -ГОРОБЕЦЬ – КУРКА – ПАВА – ПІВЕНЬ. Маргарита повернулась у бік ліжка
