Сто років тому вперед - Кір Буличів

Корабель знову здригнувся. У буфеті задзвеніли чашки.

— І все-таки я б не був таким легковажним на твоєму місці, — заперечив Посейдон, котрий полюбляв, щоб останнє слово лишалося за ним. — Пам’ятаєш, що трапилося з контейнеровозом «Далія» торік? Пам’ятаєш те жахливе зіткнення, через яке весь Юпітер і бази на Урані зосталися без полуниць?

— А що трапилось? — запитала Аліса.

— Туристи, — мовив Посейдон. — Від них усі біди.

— Не муч, Посейдончику, — благала Аліса. — Розкажи.

— «Далія» зіткнувся з неврахованим роєм метеоритів. А при дослідженні вони виявилися штучними.

— Хто ж їх зробив?

— Туристи. Простіше кажучи, вони були вмістом помийного контейнера, який хтось викинув за борт. Очистки й об’їдки вмить перетворилися в замерзлі тверді тіла, й летіли вони з тією ж швидкістю, з якою колись летів корабель, котрий їх викинув. А «Далія» йшов зустрічним курсом. Подвій швидкість і уяви, що вийде! Яке щастя, що «Далія» виявився безпілотним автоматом!

— Але ж викидати що-небудь у космос категорично заборонено, — сказала Аліса.

— Отож! Мало того, що вони залишають на Землі непогашені багаття, мало їм, що вони списали своїми безглуздими автографами руїни міста Страждальців на Марсі, вони загидили навіть пояс астероїдів. Я б на місці людей оголосив туризм поза законом.

— Посейдоне, ти перебільшуєш, — усміхнулась Поліна, накриваючи стіл. — Це ж поодинокі винятки.

— Ось буцнемося з консервною бляшанкою, — відповів Посейдон, — тоді по-іншому заговориш. Якщо зможеш.

Поліні не хотілося сперечатися із старим,і тому вона покликала Алісу:

— Обідати!

— Посейдончику, посидиш за мене? — спитала Аліса.

Потреби в тому не було — все одно корабельний комп’ютер швидше реагував на будь-яку небезпеку, аніж людина, проте заведено було, щоб на складних ділянках траси хтось з екіпажу був за пультом керування.

— Залюбки, — відповів Посейдон і, не випускаючи книжки, попрямував до пілотського крісла.

— А от книжку доведеться відкласти, — сказала Аліса.

Усе життя дорослі напучують її: «Відклади книжку», «Облиш читати за столом». І як приємно, коли поруч є хто-небудь, кому можна сказати дорослі слова.

— Це не книжка, — промовив миролюбно Посейдон. — Це довідник малих планет. Вивчаю його напам’ять.

— Навіщо? Комп’ютер усе одно вже знає про це.

— У мені теж є комп’ютер, — заперечив Посейдон. — До того ж мені цікаво вчитися. Життя коротке, а так хочеться чимбільше знати! Вам, людям, добре. Ви можете обідати, пити чай, спати, у вас болить живіт, міняється настрій, ви закохуєтеся чи сваритесь. Усього цього я позбавлений. Я стара залізна бляшанка на рідних кристалах і єдина моя розвага — нова інформація. Скажи, наприклад, ти знаєш діаметри хоча б найбільших малих планет!

— Якщо мені знадобиться, я зазирну в довідник.

— Алісо, суп холоне! — нагадала Поліна.

— А уяви, що ти не матимеш часу заглядати в довідник. Приміром, діаметр Паллади, де на тебе чекає твоя мати, сягає 490 кілометрів. А Веста менша за Палладу майже на сто кілометрів…

— Дякую, — сказала Аліса, яка збагнула, що дуже зголодніла.

Вона сіла до столу в кают-компанії.

— Післязавтра прилітаємо, — нагадала Поліна. — Скучила за мамою?

— Звичайно, скучила, — призналась Аліса. — Більшість мам сидять дома й далі Антарктиди не летять. А моя придумала собі заняття: космічний архітектор! Збожеволіти можна.

— А ти ким будеш? — спитала Поліна. — Теж в архітектурний підеш?

— Ні. Я біолог за покликанням. Буду космобіологом, як батько.

— І сидітимеш удома? І далі Антарктиди ні кроку?

Аліса завважила іронію в тоні Поліни, але вирішила не ображатися. Поліна казала правду. Космобіологові доводиться літати частіше й далі за всіх інших.

— Одна річ експедиція, — мовила Аліса. — Два-три місяці — й додому.

З рубки долинув гучний регіт Посейдона. Робот вочевидь хотів звернути на себе увагу.

— Це ж треба! — рокотав він. — Ерос, бач! Хох-хо-хо-хо!

— Що сталося? — Поліна навіть підвелася з-за столу. — Який Ерос?

— Ерос має форму груші! — повідомив робот. — Груша завдовжки тридцять два кілометри. Навмисне не придумаєш.

— Ти мене злякав, — з полегкістю сказала Поліна. — Не треба так гучно реготати.

— Який вставили динамік, таким і регочу, — огризнувся Посейдон.

— Суп трішки недосолений, — перевела розмову на інше Поліна.

— Ні, дуже смачно, — відповіла Аліса. — А може, ви затримаєтесь на Палладі? А потім би ми вкупі далі полетіли. Я ніколи не була на Плутоні.

— По-перше, мене там чекають, — заперечила Поліна. — А по-друге, ти тоді запізнишся на початок занять.

— Шкода, мені з вами подобається літати, — зітхнула Аліса.

— Мені також з тобою веселіше. І Посейдон до тебе прихилився.

Посейдон, звичайно, все почув. І бажання заперечити примусило його знову втрутитися в розмову.

— Прихилистість мені не притаманна, — категорично заявив він. — Я стара залізна бляшанка…

Тут його слова заглушило виття сирени.

Тривога.

Поліна з Алісою миттю підхопилися й кинулись у рубку.

— Що сталося? — спитала Поліна.

Рука робота лежала на кнопці тривоги. Це він увімкнув її.

— Прямо по курсу невідомий корабель, — випалив робот.

— Ну й що? Тут же бувають кораблі. Навіщо було оголошувати тривогу? — запитала Аліса.

— Це учбова тривога, — відповів робот. — Я перевіряв вашу готовність.

— У першому ж порту списую тебе на берег, — пообіцяла Поліна.

Але оскільки вона погрожувала зробити це в кожному рейсі, Посейдон її слів усерйоз не