Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс
— Ви знаєте, мене так обсіли думки, так обсіли… Ви не проти, коли я підійду ближче? За оцією товстою гілкою я почуватимуся у цілковитій безпеці!
— Будь ласка, прошу, — і Майя посунулася.
Фрідолін, удосталь напирхавшись, відкланявся, а маленькій бджілці дуже закортіло дізнатися, що за обставини привели Ганнібала на її дерево. «Знову я зустріла щось незвичайне! — подумала Майя. — Який же цікавезний наш світ!»
Вітер почав потрохи стихати, крізь гілля уже почало вигравати сонечко. Десь на кущику внизу обізвалася, співаючи свою пісеньку, берестянка, і ліс одразу ж звеселів. Майя сиділа на гілці й спостерігала за пташкою. Бджілка бачила, як у тої дрижало горлечко, а голівоньку пташина спрямувала назустріч сонцю.
— От якби я вміла співати, — зітхнула маленька бджілка, — вміла так виводити, як оце берестянка зараз. Я би сіла на якусь квітку — та й співала цілий день!
— Мабуть, це би гарненько звучало, — висловив припущення Ганнібал. — У вас такий дзижчальний тембр голосу!
— Пташки видаються такими щасливими… — позаздрила Майя.
— Еге ж, вони просто фантастичні, — погодився косарик. — Але подумайте — якщо кожен захоче чогось неймовірного — то світ догори дриґом перекинеться! Приміром, берестянка надумає, що їй конче потрібне жало, а козі забагне політати і назбирати медочку. А насамкінець прийде жаба і забажає ножиська такі, як оце в мене. Що з того вийде га?!
Майя розреготалася, щойно уявила собі жабу з ніжками-ниточками та козу на квітці.
— Та ні, я би не хотіла аж таких кардинальних змін, — сказала вона, — я зовсім про інше. Як це чудово — приносити щастя іншим істотам, як оце робить пташка… Ой лишенько, та що ж це таке?! — страшенно здивувалася тільки-но побаченому. — Добродію, та у вас одна нога зайва!!! У вас же сім ніг!!!
Ганнібал насупив чоло і незадоволено роззирнувся: «Ага, понаприносили вони усім щастя… Якщо чесно, то у мене не забагато ніг, а замало».
— Ой, то ви зазвичай ходите на восьми ногах?! — ще більше здивувалася Майя.
— З вашого дозволу, — делікатно пояснив Ганнібал, — ми, павуки, завжди ходимо на восьми кінцівках. Розумієте, така наша природа… Та що там говорити, вісім ніг таки значно поважніше, аніж чотири чи дві! Одну ніженьку, так сталося, я втратив, шкода її. Мушу тепер давати собі раду з тими, що залишилися.
— Мабуть, це дуже неприємно — втратити ногу, — поспівчувала косарикові Майя.
Тим часом Ганнібал зручно вмостився, сперши підборіддя на долоню, а ноги поставив так, щоби їх важче було перелічити.
— Розкажу вам, як це трапилося. Ну звичайно, тут не обійшлося без людини. Ми, комахи, усі дуже обережні та завбачливі, а от про людину цього не скажеш! Деколи вона хапає тебе, нібито ти — якась нежива цурпалка!
— Ой, як цікаво! — запалала цікавістю Майя. — Дуже цікаво почути вашу оповідку! Ви ж стільки всього знаєте!
— Свята правда, — погодився з нею Ганнібал. — Отож слухайте. Ми, косарики, ведемо нічний спосіб життя. Тоді я жив у зеленому садовому будиночку, який знадвору заріс плющем. Цей плющ покривав навіть розбиті шибки у вікнах, тож я мав можливість без особливих перешкод заходити та виходити. Так ось, коли стало темно, через сад до будиночка підійшла людина. В одній руці вона несла штучне сонце, яке вона називає лампою, у другій тримала пляшку, а під пахвою у неї був затиснений папір. Окрім того, в кишені людини була ще одна невеличка пляшечка. Людина поставила усе, що принесла, на стіл і почала роздумувати про щось своє, людське. Вона хотіла записати свої думки на папері. Ви, звісно, уже бачили папір, знаходили його у лісі чи в саду, тому знаєте, що це таке. Папір сам собою — білий, а чорне на ньому — це і є думки людини.
— Оце так! — вигукнула маленька Майя, втішена тим, що дізналася стільки всього цікавого.
— Щоби записувати думки, людині потрібні обидві пляшечки, — продовжував Ганнібал. — У маленьку вона вмочує дерев’яний стержень, а з великої — п’є. І чим більше людина п’є, тим швидше і легше вона пише. Звичайно, вона пише про нас, комах, викладає на папері все, що знає, і дуже старається. Проте результат від тієї писанини не особливий. Бо людина насправді знає про нас дуже мало, про наше духовне життя, про наші мрії, бажання, страхи… І зараз ви у цьому переконаєтеся.
— То ви не особливо високої думки про людину? — зробила свій висновок Майя.
— Та ні, що ви, що ви, — відповів косарик. — Але зрозумійте, коли у тебе лише сім ніг замість восьми, часом за тебе говорить образа…
— А, ось воно що, — зрозуміла стан павука Майя.
— Одного вечора, — продовжував Ганнібал, — я саме полював у куті вікна, а людина сиділа зі своїми пляшками та намагалася дати раду своїм думкам. Я був дуже розлючений через те, що всі манюсінькі мушки і комарики, якими я, до речі, харчуюся, повсідалися на штучне сонце людини та витріщалися на світло, всі як один — бевзні!
— Ну, — хмикнула Майя, — я би й сама при нагоді поглянула на щось таке…
— Поглянути — це нічого, хіба ж я щось маю проти?! Але поглянути — це не значить витріщатися! Ви би тільки бачили, як дурнувато поводиться це поріддя біля лампи! Вони раз-по-раз товчуть своїми порожніми головами у скло! Чи хтось колись бачив такі манери?! А є ще й такі впертюхи, що витріщаються на світло, аж у них крила згорають!!!
— Бідолашні комашки, — поспівчувала Майя, — вони, очевидно, дезорієнтовані.
— То нехай би залишалися на вікнах, або під листками, — не підтримав бджілки Ганнібал, — там вони і від лампи далеко, і до мене близько! В ту бурхливу ніч я з вікна побачив комариків, які поодинці — то там, то сям — лежали навколо лампи.
