Пригоди бджілки Майї - Вальдемар Бонзельс

кілька тижнів, — продовжував оповідати метелик, — я прокинувся зі свого темного сну та розламав свою печеру! Мені дуже важко описати вам, Майє, який це стан, коли після нескінченної ночі ти знову бачиш сонце! Мені видавалося, що я йду через тепле золотисте море… Я так закохався у своє нове життя, що у мене аж голова розболілася…

— Можу собі уявити, — погодилася Майя. — У мене було подібне відчуття, коли я вперше вилетіла з тисняви нашого вулика під сонячні промені!

Маленька бджілка на якусь хвилю притихла, бо пригадала враження від першого польоту. Та потім її здолала цікавість — яким чином могли вирости такі великі крила у тісному коконі?

Фрітц охоче пояснив: «Крильця легенько та акуратно поскладані, подібно до пелюсток квітки у бутоні. Та коли стає тепло і сонячно — квітка розпускається. З моїми крилами відбулося так само, бо ніхто не може встояти і не розпуститися під сонцем».

— А й справді, — погодилася Майя. Бджілка задумливо розглядала білого метелика, який став золотавим у променях вранішнього сонця на тлі блакитного неба.

Тоді метелик продовжив: «Про нас часто кажуть, що ми, мовляв, легковажні вітрогони. Та якщо чесно, то ми просто надзвичайно щасливі істоти. Ви не повірите, як часто мене обсідають серйозні думки про життя».

— А про що ваші роздуми? — запитала Майя.

— Здебільшого мені не дає спокою майбутнє, — промовив метелик. — Воно таке цікаве! Проте, мушу вас покинути: луги біля підніжжя гори вкрилися дзвіночками та тисячолисником! Там так красиво — все у квітах. Неодмінно маю там бути!

Майя чудово розуміла метелика. Вони попрощалися і розлетілися у різні боки: білого метелика беззвучно підхопив і поніс ніжний вітерець, а маленька Майя помчала у інший бік, стурбовано гудучи. Таку бджолину пісню ми завжди чуємо погожої днини: вона лунає над квітами і завжди нагадує нам про тепле літо.

Глава дев'ята
Ганнібал та його конфронтація з людиною

Поблизу дупла, в якому тепер Майя влаштувала собі помешкання на літній час, у корі сосни, жив зі своєю сім’єю жук-короїд Фрідолін. Фрідолін був працьовитим та серйозним хлопакою, який дуже ретельно ставився до проблеми продовження роду і, потрібно зауважити, досягнув у цій царині досить незлецьких результатів. Він мав чим пишатися: у нього було 95 синів і всі подавали найкращі надії. Велика родина короїдів прогризла під корою ціле мереживо власних каналів, кожен короїд мав окремішню дорогу і всі почувалася пречудово!

«Моя люба дружинонька, — хвалився Фрідолін Майї, — влаштувала все так, що ніхто з нас не заважає одне одному і не переходить дороги. Мої сини навіть не знаються між собою і кожен торує собі свій окремий життєвий шлях».

Майя давно вже познайомилася з Фрідоліном. Вона чудово знала, що люди не в захваті від таких, як він, жуків-короїдів, але, попри все, їй імпонувала поведінка жука та його філософське ставлення до життя.

Тому бджілка не бачила причин уникати товариства Фрідоліна.

Майя часто чула, як із самого ранку, коли сонечко ще не зійшло, працьовитий короїд вже дрібно висвердлював і вистукував… Бджілці здавалося, що це уві сні зітхає дерево. Пізніше вона знаходила коричневий пил, який Фрідолін вигортав зі свого чергового ходу.

Одного ранку Фрідолін, як він це часто робив, завітав у гості до Майї та поцікавився, як їй спалося.

— Ви сьогодні нікуди не будете летіти? — запитав він.

— Ні, — відповіла Майя, — надто сильний вітер.

Вітер на вулиці й справді розійшовся не на жарт: висвистував у кроні дерев і несамовито трусив гіллям, ніби хотів поздирати з них усеньке листя. З кожним вихором аж ставало світліше — складалося враження, ніби листя на деревах стало значно менше. У кроні сосни, де мешкали Фрідолін і Майя, вітер завивав так протяжно, що можна було подумати: дерево хвилюється та злиться.

Фрідолін зітхнув: «Я пропрацював усю ніч! А що робити? Якщо хочеш чогось домогтися, то треба попітніти, ой як попітніти! Хоча, мушу вам сказати, не подобається мені ця сосна… От якби дав мені Бог розуму раніше, то я би неодмінно поселився у ялині».

— А як справи у ваших діточок? — по-дружньому запитала Майя, підтримуючи розмову.

Фрідолін подякував і забідкався: «Я не годен за всіма встежити! Та думаю, що з них таки будуть люди!».

Майя слухала просторікування брунатного жука і розглядала його. Недоладно великий, схожий на голову, панцир на грудях, і короткі, ніби кимось підрізані, надкрилки… Бджілка думала: може, Фрідолін і виглядає дещо безглуздо, навіть комічно, та цей незугарний чоловічок належить до страшенно небезпечної породи жуків-короїдів! А вони можуть наробити великої шкоди і могутнім лісовим велетам, та й навіть усьому лісу! Як наскочить навала жуків, таких, як Фрідолін, на яке дерево, то миттю позлітає з нього зелена хвоя чи листя, почне воно сохнути та помирати, і ніщо вже його не врятує… Маленькі розбійники не знають пощади. Вони руйнують кору дерева, по якій живильні соки потрапляють з коріння і до верхівки. Свідки розповідають, що жертвами нападу орди короїдів ставали цілі ліси! Майя, задумавшись, розглядала Фрідоліна, і на душі у неї стало святково, коли вона уявила, наскільки важливим та могутнім може бути цей малесенький жучок!

Тим часом Фрідолін зітхнув і поскаржився: «Яке би гарне було життя, якби не було дятлів! Ото була би краса!».

— Ага, — кивнула на знак згоди бджілка, — жере все, що тільки йому попадеться!

— Якби ж то, — почав свою чергову філософську сентенцію жучок, — він поїдав тільки тих легковажних, безголових комашок, які сидять на корі, я би ще сказав: та нехай! Врешті, навіть дятлові треба з чогось жити. Та де там! Ця безвідповідальна птаха залазить ще й під кору, в кожен наш закапелок, глибоко у