Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг

За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.

У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.

Але тепер усі ці пустощі, ці ігри в життя і смерть скінчилися. Народ Джунглів, виснажений і знесилений, повільно сунув до річки, що висихала. Тигр, ведмідь, буйвіл, кабан — усі разом ішли, щоб попити каламутної води, а напившись, тут і впасти біля берега, бо ні в кого не вистачало сили, утамувавши спрагу, одразу рушити з місця.

Олень і кабан днями блукали лісом, мріючи про що-небудь краще, ніж суха кора чи мертве листя. Буйволи марно шукали тінистих ущелин, де вони звикли відпочивати; марно шукали вони й зелених нив, щоб поласувати хлібними посівами. Змії залишили Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись упіймати тут пістряву жабку. Вони лежали непорушні, згорнувшись навколо вологого каміння, і навіть не намагалися захищатися від свиней, які, порпаючись в землі, порушували їхній спокій. Річкові черепахи вже давно всі були винищені Багірою, найспритнішим із мисливців, а риби забилися глибоко в баговиння й лежали там, як мертві. Посеред обмілілої річки виступала довга, схожа на змію, стрічка Скелі Миру, об краї якої ліниво хлюпалися слабкі хвилі — й одразу ж висихали, ледь змочивши гарячі боки скелі.

Сюди, до Скелі Миру, прийшов якось вночі Мауглі в пошуках прохолоди й товариства. Якби найголодніший з ворогів малого зустрів його тут, то навряд чи він глянув би на хлопчика. Через те що його шкіра була голою, нічим не вкритою, він здавався набагато виснаженішим і жалюгіднішим, ніж його товариші по нещастю. Волосся вигоріло й побіліло від сонця, під шкірою стирчали ребра, наче лозини в кошику, а мозолі на колінах і ліктях, що утворилися від пересування на чотирьох, надавали його схудлим ногам і рукам вигляд вузлуватих стеблин. І лише очі сяяли, як і раніше, спокійно й холодно з-під щільно обтягнутого шкірою лоба.

Багіра, наставник і опікун хлопчика, порадила йому в ці важкі дні рухатися якомога тихіше, полювати, не поспішаючи, й ніколи, що б не відбувалося, не втрачати спокою.

— Так, без сумніву, ми переживаємо поганий час, — говорила чорна пантера одного вечора, гарячого, як розжарена груба. — Але це невдовзі мине, якщо ми витримаємо до кінця спеки. Твій шлунок, дитинча, мабуть, порожній?

— Він чимось набитий, але від цього мені не краще. А може, Багіро, дощі зовсім забули про нас і не повернуться ніколи?

— Не бійся! Ми ще побачимо, як квітуватиме махуа, як маленькі козенята погладшають. Ходімо до Скелі Миру — послухаємо, що там говорять, дізнаємося новини. Сідай на мою спину, Маленький Брате.

— Ні, зараз не час для цього. Я ще можу сам стояти на ногах, хоча, правду кажучи, ми обидва зовсім не схожі на вгодованих буйволів.

Багіра кинула погляд на свої висохлі ребра, облізлі боки й тихо пробурмотіла:

— Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я дійшла до такого приниження, що й не наважилася б, думаю, кинутися на того вола, якби він був без ярма. Ох, важко!

Мауглі у відповідь розсміявся.

— Так, можна сказати, що ми стали чудовими мисливцями! Ось і я також хоробрий мисливець! Полюю, вгадай на кого?.. На хробаків!..

І обидва рушили крізь зарості сухих чагарників до води по численних обмілинах, що траплялися по всьому річищу.

— Вода недовго триматиметься, — сказав, підходячи до них, Балу. — Погляньте на той берег. Цілі дороги протоптані до води, зовсім як людські дороги.

Протилежний низький берег річки був вкритий високою травою, яка, всохнувши біля кореня, так і залишилася стояти. Широкі стежки, протоптані оленями й дикими свинями, які рухалися до води, розкреслили вицвілу низину берега темними запилюженими смугами. Було рано, і по кожному такому коридору, прокладеному у високій траві, один за одним рухалися звірі, які поспішали до води. З-за хмар пилу, що здіймався під їхніми ногами, долинав шум — то штовхалися й сварилися дитинчата.

Вище за течією, де річка повертала біля Скелі Миру — вартового Водного Перемир’я, — стояв слон Гаті зі своїми трьома синами. У місячному сяйві він здавався зовсім худим і сірим. Слон розхитувався з боку в бік. Трохи нижче були зграйки оленів. За ними — дикі свині та буйволи. На скелястому березі, де високі дерева спускалися аж до води, зібралися хижаки: тигри, вовки, пантери, ведмеді та інші.

— Над всіма нами владарює один Закон. Це так! — сказала Багіра, стоячи у воді й озираючи ряди рогів і великих витріщених очей, що дивилися з протилежного берега, де юрмилися й сновигали олені та свині.

— Щасливого полювання всім,