Комета прилітає - Туве Маріка Янссон
— Де це — десь там? — перепитала Мама. — Я його не бачу. Може, шановний Ондатр бачив нашого торта?
— Не бачив ні кошенят, ні тортів, — роздратовано буркнув Ондатр. — Не бачив, не куштував, і взагалі, кошенята і торти мене не цікавлять. Я думаю.
Гемуль засміявся, не підводячи голови від свого альбому з марками.
— Маєте рацію, — бурмотів він. — Галас… Суцільний галас і суєта…
— Але куди ж він подівся? — геть спантеличилася Мама. — Любий Чмиху, сподіваюся, ти не всього торта з’їв по дорозі?
— Ні, він надто великий, — запротестував Чмих.
— Ага, то ти його таки куштував? — гаркнув Мумі-троль.
— Лише зірочку на верхівці, але вона була дуже твердою! — й собі відгаркнувся Чмих та заповз під матрац.
Нікого з друзів більше й бачити не хотів. Написали на торті «Моєму любому Мумі-тролеві», а не «Моєму любому Чмихові»! Та й кошеня не прийшло, хоч уже минула восьма.
— Ой-ой, — знову почулося Мамине зітхання. Вона сіла на стілець, бо дуже втомилася. — Самі прикрощі нині…
Хропся уважно глянула на Ондатра.
— Чи не могли б ви на хвильку встати, — попросила вона.
— Нащо? Сиджу собі та й сиджу, нікому не заважаю, — буркнув Ондатр.
— Але ж ви сидите на торті Мумі-троля!
Ондатр аж підскочив і — о, сили небесні! — на що він ззаду був схожий! А торт!..
— А ось цього робити було не слід! — вигукнув Мумі-троль. — Торт спечений на мою честь!..
— Тепер я клеїтимуся все своє життя! — лементував Ондатр. — Я такого не стерплю! Це ваша вина!
— Заспокойтеся! Заспокойтеся! — вгамовувала товариство Мама. — Від того, що на ньому посидів Ондатр, торт не перестав бути тортом. Хіба трішки змінив форму…
Але її ніхто не слухав. Нюхмумрик заходився реготом. Чмих, який вирішив, що сміються з нього, визирнув з-під матраца і заверещав:
— Хай вашого черствого торта дідько вхопить! Його Мумі-тролеві спекли, а не мені! Ніхто й не подумав, що кошенята також полюбляють сметанку! Ось піду від вас геть і заберу зі собою кошеня, бо тільки воно мене тут любить!
Він прослизнув попід ковдрою і зник.
— Який жах! — розгубилася Мама. — Звичайно, треба було також написати «Моєму любому Чмихові»! Як я могла про це забути!
— Мусиш виправити свою помилку якимось гарним подарунком для крихітки, — серйозно мовив Тато.
Мама кивнула. Вона вирішила подарувати малому бабусині смарагди. З них можна зробити розкішний ошийник для кошеняти.
Нюхмумрик відслонив ковдру і визирнув з печери.
— Піду, мабуть, пошукаю Чмиха… — промовив він.
— Зачекай! — стримала його Мама. — Може, Чмихові хочеться трохи побути на самоті. Невдовзі повернеться…
— У чому справа? — втрутився Ондатр. — Нікого не цікавить, на що я став схожий?
— Ні, — щиро відповів Мумі-троль, — ми й без вас маємо клопотів по вуха…
Чмих був такий засмучений і розгніваний, що забув про свій страх і згадав про нього щойно у лісі. Дерева, здавалося, стояли обгорнені червоним папером. Ліс завмер у непорушності, зникли тіні, земля розпеклася й хрумкотіла під ногами. Утішала Чмиха лише думка, що всі в печері приголомшені власною несправедливістю, і тепер їх точить нечисте сумління.
Серце стугоніло йому в груденятах від ляку, але він усе далі й далі заходив у ліс, розмірковуючи про негідну поведінку своїх друзів. Хай собі ховаються у його печері і їдять свій старий зачерствілий торт!.. А він, Чмих, єдиний в усьому світі не ховається, хоча мало не мліє від страху. Чхати він на них хотів! На всіх і на все! І на комету теж! На кошенят! Абсолютно на все!
І враз назустріч йому вийшло кошеня з задертим догори хвостиком.
— Привіт! — холодно привітався Чмих і почвалав далі.
За якусь хвилю він відчув, як щось м’якеньке потерлося до його ноги.
— А, це знову ти… Ти обіцяло прийти і не прийшло… Бачити тебе не хочу!
— Чмиху, агов, Чмиху! — не відступалося кошеня. — Погладь мене, бач, яке я м’якеньке!
Чмих вперто бурмосився. Кошеня замуркотіло. Лише його муркотіння чулося у безгомінному лісі.
Чмих озирнувся навкруги, ноги йому затремтіли: він загубив стежку і не знав, у якому напрямку залишилася печера. Скільки сягало око, усюди ріс мох.
Нікому вже не хотілося десерту, і справа зовсім не в тому, що в торт домішалися ворсинки ондатрового хутра. Сам Ондатр сидів у балії з теплою водою. Хвилина спливала за хвилиною…
— Котра година? — запитав Мумі-троль.
— Восьма двадцять п’ять, — відповів Тато.
— Я піду шукати! — рішуче сказав Мумі-троль. — Дайте мені годинника, щоб я міг пильнувати за часом.
— Ні! Не відпускайте його! — вигукнула Хропся.
— Це необхідно, — підтримала Мама сина. — Поквапся, кожна хвилина на вагу золота!
Мумі-троль прослизнув з-під ковдри надвір. Повітря над пустельним узбережжям було гаряче, мов у печі.
Він біг щодуху, біг і гукав Чмиха, час від часу поглядаючи на годинник. Стрілка на хвилину пересунулася. У запасі залишалося одинадцять хвилин.
Мумі-троль стрімголов кинувся до червоного лісу, що сім кроків окликаючи Чмиха…
Нарешті дуже здалеку долинув слабенький крик.
Мумі-троль стулив лапки рупором і загорланив на повні легені: «Чмиху!!!»
Чмих знову відгукнувся, уже ближче.
Вони навіть словом не обмінялися, зустрівшись, а щодуху помчали назад, до печери. Услід підтюпцем бігло кошеня. А згори на них, на занімілу від жаху Долину Мумі-тролів летіла комета, ближче і ближче.
Ще шість хвилин… Ноги грузнули в піску, бігти було важко, рухи уповільнилися, немов у поганому сні. Гаряче повітря обпікало очі, висушувало горло… Та ось нарешті і скеля, теж почервоніла від сяйва комети, там стоїть Мама, щось кричить, вимахує лапами, а вони відчайдушно дряпаються вгору, вище, вище… Лише три хвилини зосталося! Раптом стало прохолодніше, Мумі-троль і Чмих з кошеням опинилися всередині печери, де мирно горіла гасова лампа, було тихо і затишно.
— Дозвольте відрекомендувати вам моє кошеня, — мовив Чмих тремтячим голосом.
— О, яке гарне маленьке кошеня! — відразу заторохтіла Мама. — Я маю для тебе подарунок, Чмиху… Мені хотілося подарувати тобі з нагоди повернення додому бабусині смарагди, але я забула про це у тому шарварку… Ти міг би зробити з них ошийничок для кошеняти…
— Смарагди! — застрибав від утіхи Чмих. — Родинні коштовності!.. Кошеняті! Чудово! Я такий щасливий!
І тієї ж миті розпечена палаюча комета впала на Землю. Гасова лампа перекинулась на пісок і згасла. Була рівно восьма година сорок дві хвилини та чотири секунди…
З-під ковдри, скропленої Сонячною Оливою, пробивалося сліпучо червоне світло, однак у печері панувала густа темрява. Міцно обійнявшись, усі забилися в найдальший закуток печери, наслухаючи, як гримотить метеоритний дощ по ванні на даху печери. Ондатр скоцюрбився у балії для прання. Гемуль лежав на животі, прикриваючи
