Українська література » Дитячі книги » Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов

Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов

Читаємо онлайн Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов
сопла двигуна з легким шипінням виривався тонкий струмінь нагрітих газів. Реактивної сили від цього струменя було досить, щоб надати ракеті поступального руху, бо з приладом невагомості сама ракета не мала ніякісінької ваги.

Тільки-но ракета піднялася на достатню висоту, електронна керуюча машина ввімкнула механізм повороту, і головна частина ракети почала описувати колові рухи, з кожним колом нахиляючись більше й більше. Та ось ракета набрала такого кута нахилу, що в поле зору оптичного приладу, обладнаного фотоелементом, попав Місяць. Світло від Місяця було перетворено фотоелементом на електричний сигнал. Одержавши цей сигнал, електронна керуюча машина привела в дію самонавідний пристрій і ракета, зробивши кілька затухаючих коливальних рухів, стабілізувалась і полетіла прямо до Місяця. Завдяки самонавідному пристрою ракета, як заведено говорити, була націлена на Місяць. Тільки-но ракета з якихось причин відхилялася від заданого курсу, самонавідний пристрій повертав її на цей курс.

Спочатку Пончик навіть не зрозумів, що він накоїв. Відчувши стан невагомості, він почав робити спроби вибратися з кнопкової кабіни, гадаючи, що десь у іншому місці стану невагомості немає. Після ряду зусиль це йому вдалося, і він повернувся до ліфта. Цього разу він як слід розібрався в кнопках, що були в кабіні ліфта, й натиснув саме ту, яка забезпечувала спуск кабіни на найнижчий поверх, тобто в хвостову частину ракети. Вийшовши з ліфта, він опинився перед дверима в шлюзокамеру, через яку, як уже було сказано, можна вийти назовні. Поряд з дверима Пончик побачив на стіні кнопку. Та хоч скільки він натискував цю кнопку, скільки бив у двері ногами, двері не відчинялися. Пончик не знав, що двері шлюзокамери могли відчинитися лише тоді, коли б він надів на себе космічний скафандр. І, треба сказати, добре, що Пончик цього не знав. Якби він натиснув кнопку, спочатку натягнувши на себе скафандр, двері відчинилися б, і Пончик, покинувши ракету, вивалився б просто в космічний простір. Звичайно, в такому разі він уже ніколи не зміг би повернутися додому, бо лишився б на віки вічні літати в космосі, мов планета.

Пооббивавши об двері кулаки й п'яти, Пончик вирішив повернутися до Незнайка й категорично зажадати, щоб той випустив його з ракети. Це рішення він, однак, не міг здійснити, бо забув, на якому поверсі лишив Незнайка. Довелося йому їздити по всіх поверхах, лазити по всіх кабінах, каютах, відсіках. Час був пізній. Пончик дуже втомився і до того ж страшенно захотів спати. Можна було б сказати, що Пончик падав від утоми з ніг, коли б він взагалі міг стояти на ногах. Через стан невагомості Пончик просто не мав змоги стояти на ногах, а плавав, як той карась у банці, раз у раз стукаючись головою об стіни й перевертаючись у повітрі. Зрештою він перестав будь-що розуміти. В голові в нього запаморочилось, очі самі почали заплющуватись, вибившись з останніх сил, він заснув саме в ту мить, коли піднімався в кабіні ліфта.

Незнайко тим часом спокійнісінько спав у харчовому відсіку й навіть не відчував, що космічний політ почався. Серед ночі, однак, прокинувся і ніяк не міг зрозуміти, чому він тут, а не вдома в ліжку. Потім він таки згадав, що навмисне заліз у ракету. Відчувши невагомість і звернувши увагу на рівномірний шум реактивного двигуна, Незнайко зрозумів, що космічний корабель перебував в польоті.

«Отже, поки я спав, Знайко й інші коротульки повантажились на корабель і вирушили на Місяць. Все вийшло точно, як я розрахував!» — подумав Незнайко.

Обличчя його розпливлося в щасливій усмішці, а всередині щось ніби затріпотіло від радості. Він уже хотів вилізти із своєї схованки, розшукати Знайка й признатися йому, що без дозволу заліз у ракету. Подумавши трохи, він вирішив усе-таки почекати, поки ракета відлетить далі від Землі.

«Сказати Знайкові завжди встигну. З цим ділом можна й не поспішати», — подумав Незнайко.

В цей час він згадав про Пончика і, оглянувшись довкола, сказав:

— Дозвольте, дорогі друзі, а де ж Пончик? Ми ж разом з ним залізли у відсік!

Раптом Незнайко помітив, що двері відсіку розчинені навстіж.

«Ага! Виходить, Пончик уже прокинувся й виліз, — догадався Незнайко. — Ну що ж, якщо так, то й мені нема рації тут самому сидіти».

Незнайко виліз з відсіку й, відчинивши двері ліфта, побачив у кабіні Пончика.

— А, ось ти куди забрався! — вигукнув Незнайко. — Відчуваєш? Уже летимо!

— Що? — спитав, прокидаючись, Пончик і позіхнув на весь рот.

— Летимо! — радісно закричав Незнайко.

— Куди летимо? — спитав Пончик і почав протирати кулаками очі.

— На Місяць! Куди ж іще?

— На який Місяць?

— Ну, на який… Не знаєш, який Місяць буває!

Тільки тоді Пончик почав розуміти, що сталося. Деякий час він очманіло дивився на Незнайка, а потім як закричить страшним голосом:

— На Місяць?

— На Місяць! — весело підтвердив Незнайко.

— Летимо?

— Летимо, в тім-то й річ! — закричав Незнайко і, не в силі стримати свою радість, кинувся обнімати Пончика.

Від страху в Пончика перехопило дух, нижня щелепа у нього одвисла, очі округлились, і він дивився на Незнайка переляканим нерухомим поглядом.

— А де ж усі інші? Ти не бачив їх? — спитав Незнайко, не помічаючи дивного стану Пончика.

— Я-я-к-і ін-ш-ші? — спитав, заїкаючись від хвилювання, Пончик.

— Ну, де всі коротульки? Де Знайко?

— А вони хі-хі-ба тут?

— А як же? Чому ж ми летимо, по-твоєму? Поки ми з тобою спали в відсіку, всі прийшли й вирушили в політ. Зрозумів? Зараз ми з тобою піднімемося вгору й знайдемо всіх у каютах.

Незнайко натиснув кнопку, й ліфт підняв їх поверхом вище.

— От здивуються, коли побачать нас! — сказав Незнайко, зупиняючись біля дверей однієї з кают. — Зараз ми ввійдемо й скажемо: «Здоровенькі були! От і ми!» Ха-ха-ха!

Тремтячи від сміху, Незнайко відчинив двері в каюту і, побачивши, що там нікого немає, сказав:

— Тут чомусь нікого нема!

Він зараз же заглянув у другу каюту:

— І тут чомусь нікого нема!

Ці слова він повторював кожного разу, коли заглядав у порожню каюту. Нарешті сказав:

— Знаю! Вони в салоні. Мабуть, там зараз відбувається якась важлива нарада, от усі й пішли туди.

Спустившись у салон, друзі пересвідчилися, що й там було порожньо.

— Та тут взагалі нікого нема! — вигукнув Незнайко. — Схоже, що ми в ракеті самі.

— Як — самі? — злякався Пончик.

— Так, самі, — розвів руками Незнайко.

— Хто ж тоді запустив ракету?

— Не знаю.

— Не могла ж ракета запуститися сама!

— Не могла, — погодився Незнайко.

— Отже, її хтось запустив, — сказав Пончик.

— Хто ж її міг запустити?

— Ну, не знаю.

Незнайко

Відгуки про книгу Незнайко на Місяці - Микола Миколайович Носов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: