Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

— А я — без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— Ну, а я ніколи більше не побачу тітоньки Ем і дядечка Генрі, — схлипнула Дороті.

— Обережно! — вигукнула зелена покоївка. — Від сліз будуть плями на вашому зеленому платтячку!

Отож Дороті витерла сльози й промовила:

— Видно, й справді іншої ради в нас немає. Але я не хочу, не хочу нікого вбивати, навіть в ім’я того, щоб знову побачити тітоньку Ем!

— Я піду з вами. Але я надто боягузливий і не наважуся кинути виклик Лихій Відьмі, — сказав Лев.

— І я піду з вами, — зголосився Страшило. — Хоч навряд чи вам буде від мене якась користь — мені ж зовсім бракує глузду!

— Щоб стати на герць із Відьмою, теж треба мати серце, — зітхнув Бляшаний Лісоруб. — Ну, а взагалі — куди ви, туди і я.

Отож вони ухвалили вирушити в дорогу наступного ранку. Лісоруб вигострив сокиру об зелене точило і ретельно змастив усі свої суглоби. Страшило напхав собі в руки й ноги свіжої соломи, а Дороті підновила йому свіжою фарбою очі, щоб він краще бачив. Зелена покоївка, яка весь час ставилася до них дуже приязно, наповнила козубець Дороті різним смачним харчем, а песикові Тото повісила на шию дзвіночок на зеленій стрічці.

Друзі рано полягали спати і спочивали до світанку. Розбудив їх своїм співом зелений півень, що жив на подвір’ї палацу, і курка, яка знесла зелене яєчко й на весь голос закудкудакала.

Зеленобородий солдат проводжав їх вулицями Смарагдового Міста до самої брами. У вартівні Вартовий міської брами познімав з них окуляри і сховав до великої зеленої скрині, а тоді чемно розчинив ворота.

— Яка дорога веде до Лихої Відьми Заходу? — спитала в нього Дороті.

— А ніяка, — відповів Вартовий міської брами. — Бо немає охочих до неї ходити.

— Як же нам знайти її?

— Дуже просто. Тільки-но ви попадете до Краю моргунів, вона сама вас розшукає й оберне в рабство.

— Ну, це ми ще побачимо, — озвався Страшило. — Ми ж ідемо туди, щоб її знищити.

— А-а, то інша річ, — сказав Вартовий міської брами. — Досі ніхто її не міг здолати, через те я й вирішив, що вона і вас, як усіх, хто траплявся їй на шляху, оберне в рабство. Але начувайтеся: вона дуже підступна і люта-прелюта. Я зовсім не певен, що вона так просто дасть себе здолати. А шукати її треба на заході. Йдіть весь час за сонцем, і ви обов’язково знайдете її.

Подякувавши, мандрівники попрощалися з Вартовим міської брами й рушили на захід через поле, поросле густою травою, в якій де-не-де цвіли рожеві й жовті квіти. На Дороті й досі було гарне шовкове платтячко, яке вона вдягла в палаці, але тепер дівчинка з подивом побачила, що платтячко із зеленого непомітно перетворилося на сніжно-біле. 1 стрічка на шиї в Тото втратила свій зелений колір, ставши так само білою.

Незабаром Смарагдове Місто зникло з очей. Поле, яким вони йшли, стало горбкувате, чимдалі частіше траплялися яри, а земля лежала необроблена, бо ніхто не жив у цьому західному краї.

Перейшовши в зеніт, сонце припікало мандрівникам обличчя, але дерева тут не росли, й ніде було сховатись од його палючого проміння. Коли звечоріло, втомлені Дороті, Тото й Лев полягали просто на траві й заснули, а Лісоруб із Страшилом стали на чатах.

Слід сказати, що Лиха Відьма Заходу мала тільки одне око, але бачило воно далі, ніж телескоп, і ніяких перепон для нього не існувало. З порога свого замку Відьма глянула на схід, побачила, як Дороті та її друзі спокійнісінько сплять собі, і страшенно розгнівалась — мовляв, як це вони посміли перейти кордон її володінь? Лиха Відьма засвистіла в срібний свисток, який носила на шиї. Ту ж мить до неї зусібіч збіглися величезні довгоногі й гострозубі вовки з лютими, голодними очима.

— Мчіть до тих чужинців, — наказала їм Відьма, — і всіх їх роздеріть на дрібні шматочки!

— А чом би вам не обернути їх у рабство? — спитав ватажок вовчої зграї.

— Та які ж із них раби: один зроблений із бляхи, другий — із соломи, і з ними якесь дівчисько й Лев. Жодне з них працювати не зможе, а тому я наказую знищити їх.

— Воля ваша! — відповів ватажок і щодуху помчав на схід, а за ним і вся зграя.

На щастя, Страшило й Лісоруб здалеку почули, а потім і побачили вовків.

— Беру їх на себе, — сказав Лісоруб. — Ховайся за мене, я їм зараз покажу!

Він схопив свою недавно вигострену, як бритва, сокиру і, тільки-но ватажок зграї підскочив до нього, одним ударом відтяв йому голову.

Вовки набігали один за одним, і жодного з них не проминула грізна Лісорубова зброя. Сорок лютих вовків було в тій зграї, сорок разів змахнув Лісоруб сокирою — і зграї як не було.

Коли він перебив усіх нападників і сів на землю поряд зі Страшилом, той сказав:

— Ти справжній воїн, друже. Прокинувшись уранці й побачивши гору вовчих трупів, Дороті страшенно перелякалася, та, коли Бляшаний Лісоруб розповів їй, що сталося, дівчинка не знала, як йому й дякувати. Незабаром усі п’ятеро вже йшли диким полем на захід.

Того самого ранку Лиха Відьма вийшла на поріг замку й окинула всевидющим оком свої володіння. Як же вона розлютилася, побачивши, що всіх її вірних вовків перебито, а чужинці йдуть собі через поле! Схопивши срібного свистка, вона двічі засюрчала. Ту ж мить до неї з усіх боків позліталися хижі ворони, і було їх так багато, що аж небо почорніло.

— Летіть до тих чужинців, — наказала Лиха Відьма їхньому ватажкові. — Повидовбуйте всім очі й пошматуйте їх.

І вороння хмарою полетіло назустріч Дороті та її друзям. Побачивши ту чорну хмару, дівчинка вжахнулася.