Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.
А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.
– Вікентію, – мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна, – ти мене дивуєш. Більше того – непокоїш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків – до навчання? Ну перші дні – я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю. А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квітки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, що Сашко ліпив самого себе, – у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його.
Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого… А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твоє особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?
Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.
– Полишимо літо, – вела далі Людмила Петрівна. – Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії – ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі – і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час… Було б то раніше – тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі – волів поганяв. А нині на «цоб-цабе» далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.
Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.
Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась у далечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш, і навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, поховане віками життя.
Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди ХІІ – ХIII століть, охороняється державою», пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.
Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.
Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу – до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки – із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: «Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?» Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обов’язком поцікавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двійок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»
І Віці спершу було незручно чути такі запитання – він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаєте, якийсь він у нас до навчання… Нічим не цікавиться», – він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно усміхався.
«Як багато від нас вимагають, – думав Віка. – А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах, – фізика, хімія, триного… тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».
Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.
«А як училися в той час, коли це каміння ще не було пам’яткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити – і то добре! А історія! Ха! – Віці навіть смішно стало за тодішню історію. – Не було ні Богдана Хмельницького, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вічині знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах!..» – Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що він в ній не жив.
«Йой-йой, – думав він, – це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХІІ – ХIII століттях з’являюсь я. Ким би я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, і я вже їм такого понарозказував би, такого їх навчив би, стільки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон!
