Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

Друзі затамували подих.

Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах – дуже схожий на аматора Буртіуса.

– Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, – привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.

Розділ VIII

Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.

– Шановний, яким побитом? – оточили його друзі.

– Хвилинку, заждіть хвилинку, – схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.

– Все гаразд, – мовив по хвильці. – Просто це невеличкий «ударіс радістіус», тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.

За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.

– Тату! – прошепотів він. – Це ти? Я так довго тебе шукав.

– Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе.

Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:

– А тепер прошу до мене в гості.

Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшися, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямували до хижки.

Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.

У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри – майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.

– Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося, – нетерпеливився Буртіус-молодший.

– Що ж, розповідь буде недовгою, – почав той. – Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стало темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник – боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило – не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда – і куля моя напоролася на гілки, вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.

Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім – вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.

Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його – ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода – рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі – думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.

– Так, – укотре вже діставав носовик Буртіус-син.

– То летимо мерщій додому! – вигукнув Буртіус-тато.

І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.

– Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, – зітхнув Буртіус-тато. – Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…

– Шкода! – погодився Буртіус-син. – Проте, – додав він, – гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.

– Невже хтось погодиться тут жити? – спитав Бурмосик.

– А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.

– Невже Толябуна й Вовка? – заплескала в долоні Люська.

– Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.

– Як добре придумано! – вигукнула Люська. – І можна буде нічого не боятися! Хоча, – додала вона, – я і так уже нічого не боюсь.

– А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, – сказав Буртіус-син.

Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить.

Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.

Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.

Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: «Давно, знаєте, – казав він, – не виступав перед слухачами».

Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.

Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, – чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, – ніяких відкриттів він того разу не зробив. А шкода!

Люсьчина мама готувала страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.

Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.

В усьому лісі не раділи лише двоє – Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому – не казав.

Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.

Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, – усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.

Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.

Батько й син залізли в кошик.

– Спасибі вам, дорогі друзі, за все, – мовив Буртіус-син. – От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до