Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Гордості за себе?

— За себе.

— А… перепрошую, — спитав джентльмен, — за вашого брата Джона?

— Чому ж, я горджусь його любов’ю, — відповіла Гаррієт, пильно глянувши на гостя і зненацька одмінившись, — не те, щоб вона стала менш спокійна чи менш стримана, але так рішуче споважніла, що навіть тремтіння її голосу здавалося часткою тієї рішучості, — і горджуся ним самим. Ви, сер, знаючи з якихось джерел історію його життя, яку ви переповіли мені, коли були тут востаннє…

— Тільки для того, щоб здобути ваше довір’я, — перебив джентльмен. — Бога ради, не подумайте…

— Я певна, — відповіла вона, — ви воскресили її для мене з благородною метою. Я абсолютно певна цього.

— Спасибі, — озвався джентльмен, жваво стискуючи їй руку. — Велике спасибі. Запевняю вас, що так воно й є. Ви почали були казати, що я, знаючи історію Джона Турбота…

— …Можете подумати, що це пиха, коли я кажу, що горджуся ним. А я справді горджуся ним. Ви знаєте, був час, коли я не… не було чим гордитися, але… той час минув. Стільки років зневаги, мовчазної покути, щирого каяття, жахливого жалю, муки, яку він терпить навіть через мою любов, бо думає, що це жертва з мого боку, а я ж, бачить бог, була б цілком щаслива, якби тільки він не мучився! О, сер, після всього, що я набачилась, благаю вас, якщо вам дано в руки владу, а хтось вас покривдить — ніколи, яка б кривда не була, не карайте так, щоб та кара була неспокутна, — адже ж є ще над нами Бог, щоб одмінювати серця, які сам сотворив!

— Ваш брат змінився цілком, — зі співчуттям мовив джентльмен. — Щодо цього в мене нема ніякого сумніву, запевняю вас.

— Він змінився тоді, як вчинив злочин, — сказала Гаррієт. — Тепер він змінився знову і став сам собою, повірте мені, сер.

— А ми живемо собі, як годинники, своїм механічним життям, день по день, і не помічаємо тих змін, — гість потер лоба рукою й почав задумано барабанити пальцями по столі. — Вони… це метафізика. У нас… нема часу придивитись до них. Сміливості, нарешті. Нас не вчили цього по школах та по коледжах, і ми не знаємо, як це робиться. Коротше кажучи, ми до дідька практичні люди, — сказав джентльмен, пройшовся до вікна та назад і знову сів, страшенно невдоволений і знервований.

— Я певен, — джентльмен знову потер собі лоба й забарабанив по столі, — я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все — добре, лихе чи ніяке — просто за звичкою. Звичка, — ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. «Звичка! — скажу я. — Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку». — «Це — дуже практично, що й казати, — відповість сумління, — але це — не виправдання».

Джентльмен встав і знову пройшовся до вікна й назад; видно було, що він не на жарт розхвилювався, хоч виражав своє хвилювання тільки в отакий своєрідний спосіб.

— Міс Гаррієт, — сказав він, сідаючи знову, — я хотів би, щоб ви дозволили мені зробити вам послугу. Подивіться на мене. Я повинен би виглядати, як чесна людина, бо наміри мої чесні. Чи так?

— Так, — посміхнулась вона.

— Я вірю кожному вашому слову, — сказав він. — І весь час докоряю собі, що міг би бачити й знати все це, бачити й знати вас саму уже добрих десять років, а, проте, не бачив, не знав. Дивно, як я взагалі потрапив сюди — я, раб не лише своїх власних, а й чужих звичок! Але раз уже потрапив, то дозвольте мені зробити що-небудь для вас. Я прошу цього з якнайбільшою шаною та повагою — адже шаную й поважаю вас безмірно. Дозвольте вам стати у пригоді.

— В нас усе є, сер.

— Ні, ні, не все, — відповів джентльмен. — Думаю, не все. Існують деякі дрібнички, що могли б полегшити життя вам і йому. І йому! — повторив він, гадаючи, що цим справив краще враження. — Я звик був думати, що йому вже нічим не зарадити, що все скінчено і минулося. Одне слово, я взагалі не думав про нього. Тепер думаю інакше Дозвольте мені зробити щось для нього. Та й вам, — делікатно додав гість, — слід було б подбати про здоров’я, задля нього ж, бо, боюсь, воно у вас не найкраще.

— Я не знаю, хто ви, сер, — відповіла, глянувши на нього, Гаррієт, — але я вам вельми вдячна. І переконана — все, що ви говорите, ви говорите з зичливості до нас. Але ми живемо отак уже не перший рік, і відібрати в мого брата хоч дещицю того, чим він став мені такий дорогий і чим довів стійкість свого наміру… хоч крихту тої гідності, яку він здобув, поки самотужки, непомітно, всіма забутий, покутував свою вину, — відібрати це від нього значило б позбавити нас душевної утіхи в ту останню хвилину, про яку ви допіру говорили. Хай мої сльози будуть вам кращою подякою, ніж мої слова. Вірте мені, прошу.

Джентльмен був зворушений і підніс до губ простягнену йому руку, — так розчулений батько міг би поцілувати руку чемній дитині. Тільки з більшою шанобливістю.

— Якщо настане день, — сказала Гаррієт, — коли він, нехай частково, верне собі своє колишнє становище…

— Верне собі! — скрикнув джентльмен. — Хіба ж можна на це надіятись? В чиїх руках право будь-що повертати? Я напевно не помилюся, коли скажу: оте велике, безцінне благословення, яке впало на нього, і є одна з причин, чому брат так вороже ставиться до нього.

— Ви торкаєтеся питання, якого ми ніколи не згадуєм: навіть між собою, — сказала Гаррієт.

— Простіть мені, —