Домбі і син - Чарльз Діккенс

не вживати ніяких заходів проти несподіваної появи місіс Мак-Стінджер і оддався напризволяще долі. Ввечері, проте, трохи повеселівши, він багато розповідав про Уолтера Робові-Точильнику, принагідно згадуючи добрим словом пильність та відданість останнього. Роб не червонів од щирих капітанових похвал, — просто слухав, не зводячи з нього очей, удавав співчуття, шмигаючи носом, і, прикидаючись доброчесним, з неабиякою підступністю, як справжній молодий шпигун, запам’ятовував кожне його слово.

Коли Роб пішов спати, капітан підрізав гніт у свічці, начепив окуляри — він визнав за потрібне носити окуляри, відколи приступив до торгівлі інструментами, дарма що мав очі, як у шуліки, — і розгорнув молитовник на розділі «Панахида». Тихенько прочитуючи молитви й час од часу опиняючись, аби витерти сльози, простодушний, вірний капітан хоронив тіло Уолтерове в морських глибинах.

Розділ тридцять третій

КОНТРАСТИ

Звернімо тепер наші очі на два будинки, що стоять не поруч, а дуже далеко один від одного, хоч містяться обидва у легкодоступних межах великого міста Лондона.

Перший знаходиться в зеленій, лісистій місцевості біля Норвуда. Він не палац і не пнеться ним бути, але він чудово розташований і зі смаком опоряджений. Моріжок на плавному, рівному схилі, квітник, купки дерев, серед яких не бракує чепурних ясенів та верб, теплиця, проста веранда з пахучими стелюхами, що в’ються круг колон, архітектурна простота самого дому і, може, й замалі, як на нього, але добре розплановані надвірні будівлі — все це свідчить про елегантний комфорт усередині, гідний, можливо, й палацу. Припущення це небезпідставне, бо й справді в будинку панують розкіш і витончений смак. Пишні, надзвичайно влучно підібрані кольори вбирають очі скрізь — на меблях, що розмірами та формою напрочуд добре пасують до невеликих кімнат, і на шпалерах, і на килимах, то тут, то там підфарбовуючи й пом’якшуючи світло, що ллється крізь вікна і незвичні, засклені двері. На стінах висить кілька добірних картин та гравюр, химерної форми ніші та алькови заставлені книжками, а по столах, там і тут, порозкидувано різні ігри — фантастичні шахи, кості, карти, більярди.

А втім, в цій пишноті, серед усіх цих вигод, чується щось недобре. Чи не тому це, що килими та подушки занадто м’які, і той, хто ходить чи відпочиває на них, робить це немов крадькома? Чи не тому це, що картини й гравюри не увічнюють великих ідей чи подій, не відображають природи в поетичності пейзажу, палаців чи хатин, а показують саме лиш буяння форм та барв — і нічого більше? Чи не тому це, що назви книжок у золочених палітурках здебільшого свідчать про їхню спорідненість із тими картинами і гравюрами? Чи не тому це, що де-не-де з-під цієї довершеної краси визирає показна скромність якоїсь незначущої і дешевої дрібнички, така ж фальшива, як і обличчя на он тому, надто вже достовірному портреті, як і оригінал його, що зараз сидить під ним і снідає? А може, тому, що оригінал і власник усього довкола з кожним подихом своїм випромінює якусь часточку свого «я», що накладає на всі ці речі відбиток його особистості?

То містер Турбот-управитель сидить і снідає. Яскрава папуга в лискучій клітці на столі дзьобає грати, дереться по ній, повиснувши вниз головою, аж клітка трясеться, і пронизливо кричить. Та містер Турбот не звертає уваги на птаха, а, замислено всміхаючись, дивиться на картину, що висить навпроти.

— Надзвичайна, випадкова схожість, — каже він.

Може, це — Юнона, може — дружина Потіфара, може — якась гордовита німфа — все залежить од того, як охрестив її продавець, згідно з потребами ринку. Це — постать жінки, надзвичайно вродливої, що, відвертаючись від глядача, згорда дивиться на нього.

Схожа вона на Едіт.

Махнувши рукою у напрямі картини — що це, погроза? — ні, але щось подібне; жест переможця? — ні, але схоже на те; глузливе привітання? — ні, але й не без цього, — він далі береться до сніданку й окликає знервованого у своїй в’язниці птаха, який перестрибує на висяче позолочене кільце, схоже на величезну обручку, і, на втіху господарю, починає вигойдуватись у нім.

Другий будинок стоїть по інший бік Лондона, неподалік людного колись північного шляху, де тепер тихо і майже порожньо, хіба що пройде який подорожній. Це маленький, убогий будиночок, так-сяк умебльований, але дуже охайний, а простенькі квіти круг ганку й на смужці городу свідчать, що його пробували навіть прикрасити. Околицю, де він стоїть, сільською не назвеш, та й міською теж. Це не місто й не село. Місто переступило через нього своїми велетенськими чоботами й опустило свою муровану п’яту далеко звідсіля, але тут, між чоботами велетня — перехідна земля, і саме тут, серед кількох високих димарів, що димлять день і ніч, серед цегелень та лугів, де вирізують дерен, де валяться паркани і буяє запилюжена кропива, де все ще можна побачити рештки живоплоту і птахолова, який коли-не-коли заглядає сюди, хоч щоразу клянеться, що більше не прийде, — саме тут і стоїть цей другий будинок.

Та, що мешкає в другому, покинула колись перший з любові до брата-ізгоя. Покинувши той, перший, вона забрала з собою його доброго генія, а з грудей його власника — єдине святе почуття; та хоч господар будинку не любить її, коли вона незаслужено, як він вважає, його відцуралася, хоч сам, у відповідь, зрікся її цілковито, все ж остаточно забути про неї навіть він не може. А доказом цьому — квітник, насаджений нею, куди він не ступає й ногою, але в якому, незважаючи на інші коштовні нововведення, і досі все так, ніби вона була тут ще вчора.

Гаррієт Турбот змінилася відтоді, і вроду її притьмила тінь, глибша за ту, яку може — дарма що такий могутній — самочинно накласти час, — тінь журби та щоденного змагання зі злиднями. Та все одно це врода — спокійна, м’яка й непоказна, врода, яку треба вміти побачити, бо вона не виставляє себе, а якби виставляла, то ніякої вроди вже б не було.

Так. Ця тендітна, маленька страдниця в простому, але охайному вбранні показна хіба що тими буденними, домашніми чеснотами, що мають так