Мандрівний вулкан - Борис Опанасович Комар

Важко сказати, як довго Віктор спав, бо ні ночі, ні дня у вулкані не існувало, годинника й календаря також. Про те, який нині рік і місяць, який день, година, знали лише путчисти, котрі слухали радіопередачі з усіх кінців світу.

Умившись, він узяв фотоапарат і вийшов з будиночка. Складалося враження, що настав ранок, і вранішня прохолода бадьорила. Дивно було усвідомлювати, що це відбувається у самих глибинах моря, в кам’яній споруді, яка пливе собі, неначе велетенський уламок невідомого континенту.

У голові клубочилися тривожні думки і без кінця виринали запитання, на які юнак не міг знайти відповіді.

Пройшовши з півкілометра, побачив акваріум завбільшки з двоповерховий будинок. Біля нього тупцялося кілька людей-риб, дивилися на химерну потвору, що мала велику жаб’ячу голову, краб’ячі клешні і хвіст ящірки. Вона надимала балухаті очі й здоровецьке воло, розтуляла пащеку, каламутила воду. Віктор здогадався, що то улюблена потвора Роберта Конрада, ота Морська Красуня, про яку йому розповідала Оксана, й дістав з-за пазухи фотоапарат.

Люди-риби так захопилися потворою, що не завважили, як він сфотографував морське страхопудисько, а водночас і їх біля нього. Побачили аж тоді, коли звернувся до них:

— Скажіть, будь ласка, де мені знайти Оксану?

— А що це таке?

— Оксана… молода дівчина, що живе серед вас.

— А-а… — протягнув чоловік-риба, високий на зріст, у якого чорнів на лівій щоці шрам. — Вона працює на городі.

“Так це ж, мабуть, отой Венслав Кручек, заступник керівника експедиції Луї Жака Луп’є”,— подумав Віктор.

— І довго там буде?

— А що таке “довго”? — перепитав Кручек.

Таки правду казала дівчина: фіолетова рибка зовсім затьмарила професорові пам’ять, коли він навіть не здатен зрозуміти значення простого слова.

— Скажіть, вас звати Венслав Кручек? — ухопив його за лікоть.

Чоловік-риба рвучко відсмикнув руку і повернувся до Віктора спиною.

— Ви — Кручек? — ще раз запитав і зробив різкий рух, щоб схопити чоловіка міцніше.

Але такий порух люди-риби сприйняли, як щось загрозливе, небезпечне, і одразу розбіглися в різні кінці. Втік і Венслав Кручек.

Потвора сердито роззявила пащеку й немовби застогнала. Віктору стало моторошно, і він рушив далі.

Переходячи дорогу, натрапив на гурт старих людей-риб. Згорблені кістляві постаті оточили його і почали роздивлятися, неначе якусь дивину. Поводилися вони полохливо, як зграйка мальків біля черв’яка, що виконував на гачку свій останній танець. Коли Віктор розтуляв рота, щоб сказати щось, усі втікали, а потім боязко, обережно поверталися назад і починали його обнюхувати, обмацувати. Один дідок навіть лизнув язиком.

— Не розумію… — розвів руками Віктор. — Ви щось хотіли?

— А що таке “хотіли”?

Говорити з ними просто неможливо. Ті, які ще дещо пам’ятали, на запитання відповідали запитаннями, а в решти взагалі нічого в голові не залишилося, крім двох — трьох слів.

Підійшла якась бабуся, приклала крижану долоню до його чола і незграбно погладила. Хтозна, що в жінки прокинулося, що заворушилося десь на дні душі. Може, там, на землі, вдома, у неї лишилися діти чи внуки… Та тільки-но Віктор кліпнув очима, вона злякалася, відскочила вбік. Постояла трохи з заплющеними очима, заспокоїлась і знову підступила до нього.

Невідомо, чим би все скінчилося, коли б не з’явилися вилицюватий і гостроносий. Побачивши Віктора в оточенні старих людей-риб, наглядачі повитягали з шкіряних чохлів при поясі гумові палиці й заходилися гамселити всіх підряд. Бабуся, яка щойно гладила його, впала. її одразу ж схопили наглядачі і потягли до акваріума, де жила потвора. Бабуся навіть не крикнула, навіть не зробила спроби оборонятися.

— Куди ви її тягнете? Відпустіть! — вибіг наперед і перегородив наглядачам дорогу Віктор.

— Віддамо Морській Красуні, — байдуже відповів гостроносий.

— Навіщо?.. За що така кара?..

— Вона ж стара, з неї вже ніякої користі, — сказав вилицюватий.

— Але жінка в цьому ж не винна!

— А що таке “винна”?

— Ну, нічого поганого не зробила…

— Як нічого? Кажу: вона ж стара, негодяща! — здивувався вилицюватий. — А згідно наказу Мудрого Капітана, всі старі люди-риби підлягають знищенню. Увесь цей табун піде на годівлю Морської Красуні та інших рідкісних істот, що живуть у акваріумах.

— Це безсердечно! Злочинно!

Вилицюватий поглянув на гостроносого:

— Ти що-небудь зрозумів?

— Нічогісінько, — тріпнув той головою, і вони потягли нещасну бабусю далі.

Побачене й почуте так пригнітило Віктора, що він, мов сновида, поплентався назад, до свого будиночка. Однак невдовзі його наздогнали наглядачі.

— Вірний помічник Мудрого Капітана пан доктор звеліли привести тебе до нього.

Хуанос Глобаліус привітно зустрів Віктора. Посадив на стілець, сам сів навпроти.

— Ну як, уже відпочив? — запитав.

— Відпочив… — буркнув Віктор.

— Ти що, ображаєшся на мене?

Віктор нічого не відповів.

— Я гадаю, ображатися немає підстав. Може, гніваєшся, що я трохи на тебе погримав, то вибач мені за це. Сам розумієш: прилетів ти до нас несподівано, непрохано, і про тебе всяко можна подумати… О, тобі ще пощастило! Ти сподобався нашому Володареві, і він піклується про тебе. Правда, був просто недогляд, що санітари замалим не викинули тебе акулам.

— Я сам винен у тому. Мене ж попередили, щоб не спав.

— Нічого, тепер ми приставимо до тебе когось для остороги, поки звикнешся.

— Не треба. Я не хочу звикати. Краще, коли ви такі добрі, відпустіть мене звідси. Прошу, дуже вас