Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець

Коли білогвардієць зник, поручик добув з кишені годинника, йшла друга година ночі. Місяць поволі спускався з небосхилу.

Привели шевця.

— Знаєш Устименка? — не давши чоловіку оговтатися, відразу звернувся з запитанням Семенов.

— Трошки. Та хто ж цього бандита не знає! У хазяїна цукеркової фабрики є навіть його фотографії.

Трохи згодом знайшли й хазяїна. З появою у Києві червоних той, позбувшись фабрики, зайнявся ремеслом фотографа. Семенов, привітавшись, відразу ж розпорядився:

— Підете з нами. Допоможете знайти потрібну нам людину…

Потім поручик відрядив Лозенка до Пальчевського з проханням, щоб той вислав оперативний загін навздогін за валкою з коштовностями. А до решти присутніх мовив:

— Гайда в дорогу — на Чернігівський тракт…

Василько прокинувся, як уже перші сонячні промені освітили гамірливий шлях. Поруч, зрідка посмикуючи намотані на ліву руку віжки, сидів Андрій Цибуля. їхали дуже повільно, часто і надовго зупинялися. В безконечному вировиську біженців навіть пішому нелегко було проштовхнутись вперед.

— Ви й не прилягли, дядьку Андрію? — спитав, кулаками протираючи очі, Василько.

— Ні, хлопчику… Толку тільки з того — тупцюємо на місці…

— Дайте я кіньми правуватиму, а ви перепочиньте.

— Е ні, Васильку. Висплюсь, коли до Чернігова доберемось.

Хлопець голосно шморгнув носом, потім зручніше вмостився на мішковині. Яскраве сонце чітко вирізьблювало лиця подорожніх, які від безсонної ночі стали ще змарнілішими.

«І коли воно стане на шляху вільніше?» — роздумував Василько, перебігаючи поглядом з постаті на постать. Раптом… Василько аж на ноги звівся: знову вона! Метрів на тридцять від передньої підводи на невиразному тлі біженських лаштунків майнула біла хустка в червону квітку. Що цю чорнявку вабить сюди? Вчора навернулась Василькові на очі та й зникла, немов крізь землю провалилась. І ось на тобі: сьогодні знову вештається поблизу валки.

— Дядьку, — присунувся Василько до Цибулі, — он там за гарбою, — хлопець показав пальцем на хуру, набиту ящиками і вузлами, — тільки-но бачив я оту вчорашню підозрілу незнайомку.

Цибуля, примружившись, кілька хвилин вдивлявся в мерехтливу течію біженців, потім сповз з передка воза на вибоїсту дорогу.

Дочекавшись командира, повторив йому слова хлопчика.

— Гостя, здається, небезпечна, — додав Цибуля, — вчора Василько бачив її, і сьогодні біля валки шастає. Треба б її прибрати до рук…

В цей час до них підійшов ще один деміївець.

— Що б воно, Казимировичу, значило? — розвів боєць руками. — Ледь одбилися від якогось дядька. Все пнеться й пнеться до нашого воза та так уже настирливо канючить, щоб його клумачок поклали на підводу. А сам, бачу, так і зирить очима на воза, так і прагне рукою мацнути по брезенту…

— Де він дівся? — зацікавився Устименко.

— Хлопці прогнали його. Хотіли затримати, а потім придивились — каліка, рука перебита. Худий такий. Словом — жебрак нещасний…

— Худий, нещасний! — сердито Повторив Трохим Казимирович. — А ти гадав, що білі пошлють за тобою товстопикого офіцера з золотими погонами? Чекай на нього, а жебрак тобі — кулю в потилицю. — Перевівши подих, застеріг: — Будьте пильними! Всіх, хто викликає підозру, затримуйте!

… Андрій Цибуля, наздогнавши свою підводу, попросив Василька:

— Ти тітоньку ту добре знаєш, спробуй її відшукати. Натрапиш на неї — дай мені знак.

Хлопчик скочив з підводи і подався вздовж натовпу. Та марними були пошуки. Дівчина, мов привид, зникла безслідно. Вертатись пі з чим хлопцеві не хотілось, і він знову коло за колом обстежував шлях.

Зморені за ніч люди сідали в затінку край дороги, розв'язували клумаки й починали снідати. Інші, не зупиняючись, повертали праворуч і ліворуч від тракту на стежки, які вели до навколишніх сіл.

— Воно й краще, що народ розходиться, — звернувся Трохим Казимирович до Давида Цигана, який поруч їхав верхи на коні, — можна буде прискорити рух.

— Але зараз, Трохиме, нас знайти легше.

— Теж вірно. Треба сказати хлопцям, щоб підтяглися ближче до підвід, де сховано зброю.

… А в цей час Никонов із-за спин біженців нишком вказував Семенову на Трохима Казимировича:

— Он він, Устименко. Комендант Деміївки…

— Ти мені підводи покажи! — вимагав поручик. — Мені обоз потрібний!

— Підійде до своїх возів Тропіка, обов'язково підійде…

— Хіба він дурень, щоб на воза випертись?

— Що ж робити? — злякано запитав Никонов. — Мене ж ця голота наскрізь знає, підійду до воза — капець мені, пане.

— Боїшся? Чорнявий теж боявся, доки не всипали йому кілька різок. Тепер, як битий пес, лагідний і слухняний. Отож дивись мені, — поручик крутнув кулаком біля підборіддя Никонова.

— Та що ви, я миттю, я вже йду, — тремтячим голосом промимрив Никонов, проклинаючи Попетраку, який підняв його серед ночі з ліжка і повів за цими головорізами.

З-поміж гурту біженців вигулькнула Катря. Не дійшовши кілька метрів до Семенова, почула розмову про батька. Потім притишила ходу і стривоженими очима стала видивлятися старого.

— Що з тобою? — вгледіла зсутуленого батька і підбігла до нього.

— Ой дочко, на біду свою зв'язався я з тим душогубом. Чого ж йому лютувати, звіром накидатися на мене? Хоч помри, каже, а знайди валку. А як її знайти? Он скільки возів на дорозі…

— Били тебе, тату?

— То переболить. Страшніше інше: обіцяли через годину розстріляти… Ще й козака до мене приставили, — боязко оглянувся і мовив зовсім тихо: — Ось він доганяє…

Катря вхопила батька за руку, глухо схлипнула і прискорила ходу, тягнучи