Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
Плавно погойдуючись, голуб пролетів над каштанами і впав на каміння далеко на майдані.
— Та хіба так кидають, ех, ти, сальтисон! Це не голуб, а ворона обдерта! Гляди, Петько, я зараз аж до собору докину! — крикнув з сусіднього вікна Котька Григоренко.
Голова його в ту ж мить зникла, і він стрибнув з підвіконня на підлогу. Ми оглянулися.
Підстрибуючи й на ходу обсмикуючи новеньку курточку, Котька підбіг до своєї парти, витяг сірий пушистий ранець і вийняв з нього зошит, який перший потрапив йому під руку.
Навіть не подивившись, що це за зошит, Котька видер з нього чисті аркуші. Потім він склав їх конвертиками, швидко змайстрував трьох голубів, припасував їм хвости, загнув дзьоби й спритно скочив на підвіконня.
Ніжним, плавним поштовхом викинув він першого голуба. Голуб, — ми одразу помітили, — пішов важко, наче дзьоб у нього був свинцевий. Двічі він незграбно вильнув хвостом і, не долетівши навіть до Петькового голуба, закрутився й штопором упав на землю.
«Ех, ти, задавако!» — мало не крикнув я Котьці. Але в цей час два інших голуби вже вилетіли з вікна.
Ці летять краще.
Плавно погойдуючись, наче живі турмани, і розсікаючи товстими дзьобами повітря, пливуть вони над порожнім майданом і, нарешті, втративши силу, спускаються на землю біля самісінького собору.
В цей час позад нас грюкнули двері, і в клас вдерся довгов'язий Володька Марценюк.
— Ур-р-а, хлопці! Німець не прийшов!. — розмахуючи класним журналом, закричав Володька. — Слово честі, не прийшов, два уроки вільні!
Два вільні уроки! Оце здорово!
До канікул залишається лише кілька днів. Надворі — теплінь, незабаром каштани зацвітуть. Зарічанські хлопці вже давно бігають до гімназії босоніж. Із щілини кам'яної огорожі на гімназичному подвір'ї повиповзали червоні жучки — «солдатики». Цілими сім'ями гріються вони на сонці, непорушні, охлялі за зиму. Гріються і тільки зрідка вусами ворушать. На подвір'ї хороше, а в класах похмуро, курно, непривітно. Отак би й вибіг туди, на подвір'я, під яскраве сонце, на тепле каміння бруківки. Хіба можна сидіти в класі в таку погоду?
Молодець Цузамен, що знову не прийшов на урок…
Минулого тижня зовсім низько над містом, важко бурмотячи, пролетів великий двомоторний німецький аероплан. Увесь сірий, блискучий, з чорними хрестами на широких крилах, він з'явився на небі зовсім несподівано і, описавши два кола над Старою фортецею, опустився на зелений луг за містом, біля свічкового заводу. І не встиг іще затихнути тремтливий гул його моторів, як з усіх вулиць міста туди, де сів аероплан, побігли хлопці. Ми з Петьком Маремухою встигли першими. Від нашого Заріччя до цього лугу рукою подати — тільки зійти вгору по Госпітальній до бойні, а там і свічковий завод.
Поки ми бігли до аероплана, льотчики, в шкіряних шоломах, в окулярах, уже вилізли з кабінки. Розминаючись, вони ходили по траві, і голови їхні були врівень з крилами. Вони були червонопикі, в жовтих коротеньких куртках, у блискучих крагах, у коричневих штанях з ґудзиками біля колін.
Навіть не глянувши на юрбу, що збіглася, льотчики почали витягати з аероплана якісь довгасті, обшиті фанерою й обтягнуті блискучими жерстяними смужками пакети. Вони вкладали ці пакети на траву біля аероплана так обережно, наче там був скляний посуд.
А незабаром на довгому малиновому автомобілі приїхали петлюрівські офіцери. Вони відкозиряли льотчикам і насамперед відігнали нагаями від аероплана хлопців.
Ми з Петьком Маремухою полізли на паркан свічкового заводу. Петько мало не роздер штани об якийсь іржавий цвях. За спиною у нас було тихе, спокійне озеро, під самісіньким парканом шелестів тонкостовбурний комиш.
Бархатиста його волоть лоскотала нам ноги, а ми, сидячи на паркані, розглядали розплатаний на лузі аероплан. Ось уже петлюрівці повантажили в свою малинову машину пакети. В цей час підкотила, гудячи ріжком, друга машини. В неї сіли льотчики й поїхали з петлюрівцями до міста, залишивши біля аероплана варту й напнувши на обидва пропелери зелені брезентові чохли.
Кілька днів у місті тільки й розмов було, що про німецький аероплан.
На ньому прилетів із Берліна колишній військовий міністр Центральної ради Порш. Не тільки в Києві, а навіть в нашому маленькому місті всі добре знали, що Порш — одчайдушний шахрай, що він украв у міністерстві кілька мільйонів, виїхав до Німеччини й на ці гроші купив собі в Берліні, на найголовнішій вулиці, великий красивий будинок. І ось тепер він повернувся на Україну пишним нарядним гостем, щоб провідати свого давнього дружка Петлюру.
Разом з Поршем на аероплані прилетіли німецькі інженери. Вони привезли Петлюрі з Берліна віддруковані там петлюрівські гроші й повинні були допомогти йому друкувати такі ж гроші тут, у грошовій експедиції, яку недавно відкрили в будинку духовної семінарії.
Нашого вчителя німецької мови, худого Оттерсбаха, приставили за перекладача до німців, що прилетіли з Берліна. Оттерсбах водив німців по місту, показував їм фортечні вежі, щось пояснював, розмахуючи довгими, мов жердини, худими руками. Він цілими днями ходив з німцями, з ранку до пізнього вечора.
Ось і сьогодні він знову, мабуть, швендяє із своїми довгоногими інженерами, тому й не прийшов до гімназії.
Хтось із хлопців на радощах, що Цузамена не буде, застукотів кришкою парти, наче застрочив з кулемета.
— Тихше! — цитькнув на нього черговий. — Прокопович нагорі вештається. Викочуйтесь-но краще на вулицю.
Ми викочуємось. Разом з нами й Марценюк. Веселе у нього сьогодні чергування. Не треба бігти по крейду й мокру ганчірку. Дошка так і стоїть з учорашнього дня чиста, незаймана.
Навшпиньки, один за одним, ми пробігаємо вогкими коридорами. В усіх класах тихо. Там уже почалися уроки. Через скляні двері видно голови хлопців, повернуті, мов соняшники, в один бік — до дубових кафедр, на яких возсідають учителі. Голосів майже не чути.
Зараз гімназія, з її вузькими склепистими коридорами, напівтемними нішами, здається вимерлою. А як страшно либонь тут уночі, коли сторож Никифор, замкнувши на висячий замок парадні двері, піде до себе додому, у флігель? У класах тоді порожньо, темно, каштанові гілки дряпаються у вікна, мов сови. Закричиш у якому-небудь кутку, і вмить відгукнуться тобі всі три порожні довгі коридори. Відгукнуться нежилі класи, і піде по всій оцій високій, обдертій будівлі такий крик, гомін, скрежетання, що й у найодчайдушнішого восьмикласника з переляку серце лопне.
По стертих мармурових східцях головних сходів ми біжимо в коридор першого поверху, а звідти чорним ходом вискакуємо на подвір'я.
