Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв
У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін.
І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати.
Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім.
Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст.
— Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він.
— Як, уже? Краще я потім…
— Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе.
Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке.
Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста:
— Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура!
Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо.
— Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:
Та гей, бики І Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку.
І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно.
І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище…
Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі.
Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
I молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки:
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст:
— Молодець! Чудово! Читай ще!
Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив:
— «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка!
У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… росли…
Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт:
— Манджура! Манджура!
Я повернув голову.
Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував:
… Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа…
Аж поки іменем Христа,
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп'яли…
Що таке? Тепер дуже дивно дивився на мене і директор гімназії бородатий Прокопович. Він раптом підняв палицю й погрозив нею мені так, наче хотів прогнати мене зі сцени. Потім він підніс руку до бороди й долонею затулив собі рота. Скидалося на те, що йому не подобалось, як я читаю. І в ложі, де сидів Петлюра, загомоніли. Крізь півтемряву залу я побачив, як один по одному підводилися з моїх стільців пілсудчики, я чув, як дзвеніли їх остроги.
— Манджура! Манджура! — лунало з-за куліс.
Я зовсім розгубився.
«А може, все це мені тільки здається?» — подумав я.
І, відчуваючи, як до обличчя приливає кров, відчуваючи, як дедалі дужче тягне мене до себе зал для глядачів, насилу стримуючись, щоб не впасти туди, вниз, на слизький паркет, я швидко прочитав:
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава.
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить…
… На мене з скреготом летіла завіса.
І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах.
Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки.
Подуст хотів ударити мене вдруге,
