Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Олександр Мелентійович Волков
Думав він довго, години зо три. Голки і шпильки від напруження висунулись з його голови, і Дроворуб гадав, що це, напевно, зашкодить другові.
— Знайшов! — вигукнув нарешті Страшило й ляснув себе по лобі з такою силою, що в долоню ввіткнулось з десяток голок і шпильок.
Ворона, яка тим часом солодко дрімала, прокинулась і мовила:
— Кажи.
— Треба послати листа в Канзас, до Еллі. Вона тямуща дівчинка й обов'язково щось придумає.
— Гарна ідея, — насмішкувато кинула Кагги-Карр. — Цікаво лише, хто понесе туди листа?
— Хто? Ти, звичайно! — відповів Страшило.
— Я? — здивувалась Кагги-Карр. — Я маю летіти за гори і пустелі у незнайому країну, де птахи не вміють розмовляти? Ну й жарти у вас!
— Якщо ти не згодна, — сказав Страшило, — ми наполягати не будемо. Пошлемо до Канзасу іншу ворону, молодшу за тебе.
Кагги-Карр обурилась.
— Іншу? Молодшу? Якщо мені виповнилось всього сто два роки, ви вже готові називати мене старою? Тоді знайте — у нашому воронячому роду такий вік вважається зовсім юним. А що зробить інша ворона? По-перше, вона заблукає й не добереться до того Канзасу. По-друге, у Канзасі вона не знайде Еллі, бо ніколи не бачила її. По-третє… Одне слово, листа понесу я.
— Для листа потрібен м'якенький, але міцний деревний листок, який можна буде обернути навколо твоєї ноги. І, крім того, потрібна голка, — сказав Залізний Дроворуб.
— Голку я можу висмикнути із своєї голови, — сказав Страшило, — у мене там їх досить.
Ворона полетіла і незабаром повернулась з великим гладеньким листком.
Страшило подав листок і голку Дроворубові:
— Пиши.
Той здивувався:
— Але я думав, що писатимеш ти. Адже це твоя ідея послати листа!
— Я розраховував на тебе. Бо сам іще не навчився писати.
— І я не встиг за державними справами, — зізнався Дроворуб. — Як же нам тоді бути?
— А ми його намалюємо! — здогадався Страшило.
— Не розумію, як можна намалювати листа? — знизав плечима Залізний Дроворуб.
— Треба намалювати тебе і мене за гратами. Еллі розумна дівчинка і одразу зрозуміє, що з нами трапилась біда і ми просимо допомоги.
— Слушно! — зрадів Дроворуб. — Малюй!
Але у Страшила нічого не вийшло. Голка вислизала з його пухких неслухняних пальців, і він не міг провести звичайної лінії. За справу взявся Залізний Дроворуб. Він і сам не чекав, що в нього вийде так гарно: напевне, мав природжений хист до малювання.
Страшило висмикнув з поли свого каптана довгу нитку, листок обгорнули навколо ноги Кагги-Карр, міцно прив'язали, ворона попрощалась з друзями, прослизнула крізь грати і, змахнувши крильми, щезла у небі.
НОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ СМАРАГДОВОЇ КРАЇНИ
ахопивши Смарагдове місто, Урфін Джюс довго розмірковував над своїм титулом і нарешті зупинився на такому: «Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і прилеглих держав, Владика, чоботи якого топчуть Всесвіт «.Першими цей новий титул почули Топотун і Гуамоко. Простодушний ведмідь бурхливо захоплювався гучним королівським титулом, але пугач загадково примружив жовті очі й коротко мовив:
— Спочатку нехай цей титул навчаться вимовляти придворні.
Джюс прийняв пораду пугача. Він скликав до тронної зали Руфа Білана і ще кількох вищих придворних чинів і, тремтячи від гордості, двічі продекламував свій титул. Потім наказав Білану:
— Повторіть, пане головний державний розпоряднику!
Коротенький товстун Руф Білан побуряковів од страху під суворим поглядом повелителя й пробурмотів:
— Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і приречених держав, Володар, чоботи якого топчуть Всесвіт…
— Погано, дуже погано! — суворо сказав Урфін Джюс і звернувся до іншого чиновника: — Тепер ви, наглядачу лавок міських купців і лотків базарних перекупок.
Той, затинаючись, мовив:
— Вас належить називати Урфін Перший, переважний король Смарагдового міста і гультяйських держав, котрого чобітьми топчуть із Всесвіту…
Пролунав хрипкий, задушливий кашель. Це пугач Гуамоко намагався стримати нестерпний сміх.
Розчервонілий від гніву, Урфін вигнав усіх придворних.
Подумавши ще кілька годин, він скоротив свій титул, що віднині мав звучати ось як:
«Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і всієї Чарівної країни».
Знову було запрошено придворних, і цього разу іспити закінчились благополучно. Новий титул оголосили жителям і викривлення його прирівнювалось до державної зради.
З нагоди присвоєння Урфіну королівського титулу було призначено народне свято. Знаючи, що на це торжество ніхто з мешканців міста і його околиць добровільно не з'явиться, головний розпорядник Руф Білан і генерал Лан Пірот вжили належних заходів. Ще опівночі напередодні свята, коли всі спали, до будинків жителів рушили дуболоми. Вони будили людей і, напівсонних, тягли на палацову площу. Там вони могли досипати чи не спати зовсім — як хто хотів, — але піти звідти не могли нікуди.
Отож, коли Урфін у розкішній королівській мантії з'явився вранці на балконі палацу, він побачив на площі величезний людський натовп. Залунали навіть поодинокі вигуки «ура!». Це кричали приспішники Урфіна і його дерев'яні солдати.
Заграв оркестр. Але це був не той оркестр, мистецька гра якого славилась по всій країні. Незважаючи на погрози, музиканти відмовились грати, й інструменти передали придворним та дерев'яним солдатам. Дуболоми одержали ударні інструменти: барабани, тарелі, трикутники, литаври. А придворним дали духові: труби, флейти, кларнети.
І як же. грав цей створений за королівським наказом оркестр!
Труби хрипіли, кларнети вищали, флейти, завивали, наче розлючені коти, барабани й литаври гупали не в лад. До речі, дуболоми так старанно лупцювали по барабанах, що шкіра на них швидко порвалась, і барабани змовкли. А мідні тарелі одразу потріскались і почали страшенно деренчати. І тоді людей, що зібралися на площі, охопили нестримні веселощі. Вони корчились зо сміху, затискали собі роти долонями, але шалений регіт все одно проривався зовні. Дехто навіть падав на землю і, лежачи, гиготів до знемоги.
Придворний літописець занотував у книжку, що ці народні веселощі були виявом радості з нагоди сходження на престол всемогутнього короля Урфіна Першого.
Церемоніал закінчився запрошенням усіх бажаючих на бенкет у королівський палац.
… Гінгема з задоволенням поїдала мишей і п'явок, цю звичну їжу чарівників. Але Урфін, незважаючи на всі наполягання пугача Гуамоко, ніяк не міг відважитись проковтнути хоча б одну п'явку чи з'їсти мишку. І він вирішив обдурити своїх гостей.
Напередодні бенкету він викликав свого кухаря Балуоля і мав з ним наодинці довгу й таємну розмову. Вийшовши від правителя, товстун кривлявся, ледь стримуючи сміх. Він багато віддав би, щоб розповісти комусь про таємницю, котра пов'язала їх з Урфіном. Та ба! Це було йому заборонено під страхом смерті. Балуоль повиганяв з кухні поварів,
