Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:

-- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?

Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.

А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.

На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.

-- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.

Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.

-- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.

-- Старий отруйний павук, -- буркнув я.

-- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.

Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.

-- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.

I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.

Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:

-- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.

Я заперечив:

-- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...

Та мама й знати нiчого не хотiла:

-- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!

Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:

-- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.

Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.

Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:

-- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?

Я кивнув:

-- Так, неприємностi.

I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:

-- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.

Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.

Тато розсердився:

-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?

А потiм звернувся до мами:

-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?

Мама сказала, що павук -- то не дурницi.

Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.

-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.

-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.

Я кивнув:

-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.

Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:

-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...

Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.

Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?

Тiльки тато думає iнакше.

Чому я завжди попадаю в халепу?

Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:

-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?

Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.

Вчитель помовчав i сказав:

-- Отже, першого нема.

Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:

-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?

Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.

Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:

-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?

Я сказав:

-- Просто не насмiлився.

Наступного дня пан Гiрцiг запитав:

-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?

Я