Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Біжімо назад, — кинув Садовський.

Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.

— Стій, — шепнула вона Садовському.

Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.

Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.

«Хутчій, — думала бабуся, — вони спіймали цього телепня і боягуза. Він обов’язково у всьому зізнається, як тільки зникне з моїх очей. Якщо боягуз продав когось один раз, він і інших продасть. Треба догнати його і знешкодити. А як Аліса здогадалася, що він збрехав? Ось і вона, у воротах стоїть, на мене дивиться… Що в неї стирчить із вуха? Чи не провід мієлофона?..»

Аліса схопила Садовського за рукав, і вони вибігли у провулок.

— Скоріше! — крикнула Аліса. — В під’їзд!

Вони встигли пірнути в під’їзд у той момент, коли Крис у подобі бабусі з неймовірною для такої похилої людини швидкістю вискочив із воріт. Крізь засклені двері під’їзду вони бачили, як бабуся підсмикала спідницю, з-під якої було видно наполеонівські чоботи з золотими шпорами, і побігла до бульвару. Аліса почула думки пірата:

«Попалися, голуб’ята, тепер не втечете! Якщо ми нічого не добилися від хлопця, доб’ємося від Аліси… Зараз або ніколи…»

— За мною! — крикнула Аліса Садовському. — Не розмірковуй!

— А я давно вже не розмірковую, — відповів Коля, слухняно вискакуючи слідом за Алісою у двір через чорний хід.

Побачивши їх, діти збагнули, що сталося щось дуже важливе.

— Дізналися? — спитала Юлька. — Де він?

— Коля й товстий пірат он у тому забитому будинку, — сказала Аліса. — Другий пірат побіг до бульвару. Він повернеться через три хвилини. За три хвилини ми повинні звільнити Колю. Вікно з того боку забите погано, і дошки відсовуються. Як опинимося всередині будинку, галасуйте, лякайте його! Ясно?

Забитий двоповерховий флігель знав, що не сьогодні-завтра прийдуть будівельники, його знесуть, а на його місці розіб’ють клумбу, і сумно дивився на дітей підсліпуватими забитими вікнами.

Першою у вікно, яке було при самій землі, обережно влізла Аліса, за нею Коля Сулима, Садовський, Корольов, Юлька і Катя Михайлова. Решта лишились на вулиці під командуванням Мили Руткевич і оточили будинок, щоб ніхто не міг із нього вискочити.

Вони опинилися у великій порожній кімнаті, обклеєній веселенькими блакитними шпалерами, де-не-де зірваними зі Стіни. На стінах полишалися темні плями — сліди шаф, комода, картин та фотографій, що стояли попід стінами та висіли на них. Двері в коридор були відчинені. Аліса навшпиньки вбігла туди, і відразу ж у вусі зазвучали стривожені далекі думки Веселуна У: «Куди подівся Крис? Навіщо він лишив мене самого? Довкола стільки тутешніх дітей, вони нас вистежать. Треба б сховатися… Чому так тихо?»

Думки долинали: звідкись справа.

— За мною! — закричала Аліса. — Вперед!

І всі закричали: хто — «ура», хто — «держи його», хто — «Колю, ти де?».

Від галасу будинок захитався, бо в шостому класі «Б», якщо треба покричати, знайдуться, без перебільшення сказати, справжні чемпіони з цього виду спорту.

За десять секунд діти добігли до сходів у підвал, і їм довелося зупинитись, бо назустріч вилетів, як бомба, очманілий від несподіваної психічної атаки товстий пірат у розірваному плащі. Нічого не бачачи перед собою, він оглушив і без того оглушену Алісу думками: «Попався! Попався! Рятуйся хто може!», помчав коридором, стрибнув головою вперед у забите дошками вікно. Під вікном стояла Лариса, яка мирно доїдала шматок торта й міркувала вголос:

— Все-таки, коли хлопці так галасують і верещать, їх можна зрозуміти, але Юльку з Катею Михайловою я засуджую.

Цієї миті дошки, якими було забито вікно першого поверху, розлетілися з тріском, і щось дуже велике, кругле й важке вилетіло назовні й гепнулось їй до ніг.

Лариса мало не вдавилася шматком торта, але відразу ж опанувала себе і сказала піратові, що лежав на животі:

— От бачте, до чого доводить така поведінка.

Пірат спробував підвестися. Він був у нокауті, як невдаха-боксер.

Боря Мессерер підскочив до нього й почав рахувати, як суддя на рингу:

— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість… Аут!

Діти поквапилися вниз, у підвал, звідкіля так стрімко вилетів пірат.

У підвалі було напівтемно, і лише одинокий промінець світла, в якому плавали стривожені піратом пилинки, освітлював обличчя Колі, що лежав на долівці.

Аліса схилилася над ним.

— Колю, — покликала вона, — ти мене чуєш?

Під оком у Наумова був великий синець, щока роздерта. Він через силу розплющив каламутні очі.

— І не сподівайтеся, — відповів він сонним, глухим голосом. — Вам усе одно нічого не знайти… мієлофон сховано в надійному місці… в надійному місці…

— Колю! — сказала Юлька Грибкова. — Ти нас не пізнаєш? Це ж ми, із шостого «Б»!

— Ой!.. —