Артеміс Фаул - Йон Колфер

В очах Батлера спалахнули вогники.

— Тож усе, що ми маємо зробити...

— Перевірити дані всіх метеорологічних супутників, що я і зробив. Можете мені не вірити, та старих дубів лишилося не так уже й багато, якщо вважати давніми ті, яким понад сто років. Якщо додати закрут річки і повний місяць, маємо рівно сто двадцять дев’ять місць у нашій країні. Маємо встановити за ними спостереження.

Батлер посміхнувся. Спостереження. Нарешті хазяїн розмовляє його мовою.

— І маємо дещо приготувати для нашого майбутнього гостя. — Артеміє передав Джульєтті аркуш паперу А4. — Ось що потрібно змінити в підвалі. Простеж, Джульєтто. Щодо листа.

— Так, Арті.

Артеміс ледь помітно спохмурнів. Із причин, які він не наважувався відкрити навіть собі, він не дуже заперечував, щоб Джульєтта називала його пестливим ім’ям. Так називала його мама.

Батлер почухав підборіддя. Хлопець помітив.

— Питання?

— Так, Артемісе. Цілителька з Хошиміну...

Хлопець кивнув.

— Знаю. Чому ми не захопили її?

— Так, сер.

— Згідно з «Альманахом Народу» Чі Луна, манускриптом сімнадцятого століття, що знайшли в загубленому місті Шшамо: «Якщо ельфи вип’ють міцних напоїв із рук Народу Бруду», — тобто з наших, — «для своїх братів і сестер вони помруть». Тож немає жодних гарантій, що за такого ельфа дадуть хоч унцію золота. Ні, мій друже, нам потрібна свіжа кров. Зрозуміло?

Батлер кивнув.

— Добре. Тепер кілька речей, що знадобляться нам під час прогулянки під місяцем.

Батлер звірився зі списком: похідне спорядження, кілька піднімачів для брів — нічого незвичного, хіба...

— Сонячні окуляри? Вночі?

Коли Артеміс посміхається так, як він це щойно зробив, у вампірів випадають ікла.

— Так, Батлере. Сонячні окуляри. Довірся мені.

Слуга так і зробив. Без жодних вагань.

Холлі активувала термальну котушку на костюмі і перебралася на 4000 метрів. Крильця колібрі виявилися просто неперевершеними. Батарея показувала чотири рисочки заряду — більше, ніж потрібно для швидкої подорожі через Європу до Британських островів. Звісно, правила наказували подорожувати над водою, якщо є така можливість, але Холлі не могла втриматися, щоб не торкнутися рукою найвищої снігової вершини Альп.

Костюм добре її захищав, проте холоду вдалося пробратися під тканину. На цій висоті місяць здавався неймовірно великим, можна було розрізнити всі до одного кратери на його поверхні. Сьогодні на небі сяяла ідеальна сфера. Магічний повний місяць. Відділ імміграції працює без перерви, бо сьогодні тисячі сумуючих за поверхнею ельфів намагаються вибратися назовні. Багато кому це вдасться, і потім вони влаштують веселу вечірку. Мантію землі пронизували незаконні тунелі, і поліція не могла за всім устежити.

Холлі пролетіла над узбережжям Італії до Монако, а потім перетнула Альпи і попрямувала до Франції. Вона обожнювала літати, як і всі ельфи. Якщо вірити Книзі, колись у них були власні крила, та вони зникли в ході еволюції. Але бажання літати лишилося. Прихильники старої школи вважають, що Народ походить від літаючих динозаврів. Можливо, птеродактилів. У них дуже схожа структура скелетів. Ця теорія пояснює, чому на лопатках у них лишилися кістяні нарости.

Холлі на якусь хвильку захотілося завітати до Діснейленду в Парижі. Там під прикриттям працювало кілька офіцерів ЛЕП, більшість із них — у павільйоні Білосніжки. Тож можна було сподіватися, що Народ Бруду їх не помітить. Але якщо туристи її сфотографують, і світлини опиняться в Інтернеті, Рут уже напевне позбавить її значка. Гірко зітхнувши, Холлі пролетіла повз різнокольоровий дощ феєрверків.

Над Ла-Маншем вона спустилася нижче, майже торкнулася пінних хвиль. Холлі покликала дельфінів, і ті попливли за нею, вистрибуючи з води і намагаючись не відставати. Вона бачила, як погано на них вплинуло забруднення: шкіра вицвіла, на спинах лишилися червоні рубці. І хоча дівчина посміхалася, серце в неї стискалося від болю. Народ Бруду має за це відповісти.

Нарешті попереду з’явився берег. Стара країна. Ейрія, земля, де розпочався час. Наймагічніше місце на планеті. Саме тут 10 000 років тому прадавня ельфійська раса, Де Дананн, боролася проти демона Фоморіанса, і від потужних магічних ударів розкололася земля й утворилася Протока Велетня. Саме тут стояла Ліа Файл, скеля по центру Всесвіту, де коронували королів ельфів, а пізніше і короля-людину Арда Рі. І саме тут, на превеликий жаль, Народ Бруду прилучився до магії, і це призвело до народження наймогутнішої нації людей. На щастя, усі інші люди вважали ірландців божевільними, та ірландці аж ніяк не намагалися спростувати цю теорію. Вони чомусь вбили у свої голови, що кожен ельф таскає за собою горщик із золотом, куди б він не пішов. Так, ЛЕП мав чималенькі запаси, тому що офіцери виконували дуже небезпечні завдання, та ані монетки ще не потрапило до рук людини. Втім, це не завадило ірландцям бігати за веселками, сподіваючись зірвати надприродний джекпот.

Незважаючи на все те, коли й була якась раса людей, що їх можна було б назвати родичами ельфів, то це були саме ірландці. Може, через їхню ексцентричність, може, через веселу вдачу. І якщо Народ був хоч якось пов’язаний із людством, як проголошує одна із теорій, то саме на Смарагдовому Острові потрібно шукати докази.

Холлі подивилася на мапу на наручному локаторі та переключилась на директорію магічних місць.

Найкращим місцем, звісно, була б Тара поблизу Ліа Файл, але в таку ніч, як сьогодні, кожен ельф, що отримав пропуск нагору, буде гопцювати саме там, тож краще туди й не потикатися.

Було іще одне місце, щоправда, не таке могутнє, зовсім неподалік, на північному сході від узбережжя. Туди легко дістатися з повітря, але для тих, хто приречений ходити по землі, воно майже недосяжне. Холлі натиснула на кнопку і спустилася до вісімдесяти метрів. Вона пронеслася понад наїжаченим вічнозеленим лісом, що змінився на залитий місячним сяйвом луг. Луг розрізала срібляста стрічка ріки, що звивалася петлею, і в затишному місті гордовито стояв дуб.

Холлі звірилася з локатором, чи немає поблизу когось живого. Корова за два поля звідси жодної безпеки не становила, тому ельфійка вимкнула двигуни й опустилася під могутнім деревом.

Чотири місяці очікувань. Навіть Батлер, професіонал до мозку кісток, почав боятися тих довгих ночей, сповнених вогкості та комариного дзижчання. На щастя, не кожної ночі місяць був повним.

Усе завжди було однаковим. Вони мовчки йшли до замаскованої схованки, Батлер перевіряв спорядження, Артеміс якийсь час пильно дивився у вічко телескопа. В таку мить здавалося, що природа навколо надто