Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Що таке? — наче образився археолог.
— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Їй-бо! Ви такий самий довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте, я не те хотів сказати, просто невдало висловився, слово честі! — враз змінив Артем свій насмішкуватий тон, бо побачив, як довга б жилава рука Дмитра Борисовича потяглася до його вуха. Це було б надто образливо: перед очима всіх товаришів-скіфів — за вухо, та ще кого? Молодого і могутнього чаклуна-чужинця, що вміє викликати вогонь і грім з-під землі!..
Тому Артем змовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер круглі металеві скіфські шоломи з вирізом для обличчя. На цьому наполіг Варкан; Роніс також підтримав його, кажучи:
— Навіщо ризикувати? Найулюбленіший скіфський бойовий удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менше небезпеки… адже невідомо, що може незабаром трапитися…
День у день велика скіфська жало́бна процесія посувалися до Гер — і день у день загін Варкана рухався слідом за нею. Загін то йшов позаду, то відходив убік і посувався паралельно процесії, схований у високій рожевій траві, яка була тут заввишки з коня. Це було потрібно зокрема і для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не порушувалося його листування з Лідою та Іваном Семеновичем.
Тепер це листування, як ми знаємо, здійснювалося вже без допомоги Діани. Не треба було посилати страшну для скіфів поскіну, кожного разу нагадуючи про своє існування віщунам і Дорбатаєві. Щоденні обов’язки листонош тепер виконували невільники. Адже Гартак приставив до Ліди двох рабинь-служниць, які повинні були виконувати найменші бажання його високої нареченої. Він і гадки не мав про те, що ці служниці-рабині й справді добре служать дівчині, — тільки зовсім не так, як він хотів би. Адже вони, як і всі невільники племені, значно більше рахувалися з розпорядженнями Роніса та його помічників, ніж з наказами Гартака. Отож рабині брали листи в Ліди, передавали їх чоловікам-рабам, а ті відносили записки вночі в лісовий табір. Зв’язок таким чином був сталий і певний.
Розмова тривала далі. Тільки-но Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая, Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав потрібні накази. Мисливці поїхали назад.
Обличчя Варкана було дуже похмуре. Але ще смутнішим був Роніс. Хоч він не гірше від мисливців знав про всі події, які відбувалися в племені, але розповідь не могла не вплинути на нього. Мисливці розказали, що Дорбатай готує нову велику відправу з людськими жертвами. Тепер він влаштовував подібні відправи чи не щодня, і щодня гинули греки-раби, яких віщуни вбивали на славу богів…
Роніс сумно дивився на багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, дружньо поклав йому руку на плече:
— Заспокойся, друже, — м’яко мовив він. — Вже недовго лишилося ждати. Ще днів два-три. І тоді настане кінець усьому тому, що пригнічує й мучить тебе. Чи ж ти не віриш мені?
Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули в світлі вогнища. І в голосі відчувався великий біль, коли він відповів:
— Я вірю тобі цілком, Варкане, інакше не був би тут з тобою. І я твердо вірю в те, що ми переможемо! Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів…
— Хіба ж це погано, Ронісе? — здивовано спитав Варкая.
— Ні, не погано, — зітхнув грек. — Але іноді це заважає мені… і ти недавно сам помітив це, друже. Коли та ненависть охоплює мене, я забуваю про загальну справу і мрію тільки про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував! І я думаю… коли б Дорбатаєві пощастило врятуватися від моєї помсти… тоді я не буду задоволений!
— Він не врятується, Ронісе!
— Так, не врятується… доки я живий.
Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів металом.
— Ну, а якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане я не боюсь нічого! Проте може трапитися так, що мені не пощастить віч-на-віч зустрітися з моїм давнім і найненависнішим ворогом. І так може статися, Варкане, бій є бій, і ніхто не гарантований од випадку. Ти сам воїн — і добре розумієш це, чи не так?
— Так, — тихо погодився молодий скіф.
— Це може статися, — повторив Роніс. — Випадкова стріла… чи сокира ззаду… і мене вбито чи поранено… я не зможу здійснити те, що палить мені груди пекучим вогнем. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, я не можу повернутися до потрібної справи, мені хочеться негайно ж, власними руками розірвати горлянку старому злочинцеві! Розірвати — а там будь-що!.. Слухай мене, Варкане. Чи друг ти мені, брат і друг назавжди?
— Навіщо ти питаєш про таке, мов не знаєш сам? — з докором відповів Варкан.
— Слухай! Я ніколи досі ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти врочисто обіцяв мені виконати моє єдине прохання. І якщо я помру, а ти не виконаєш його, хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?
— Я слухаю тебе, Ронісе.
— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога, як до вірного друга, як до кровного брата! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені вбити моєю власною рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання, покарай огидного виродка, о Варкане!
Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими
