Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Так-таки й усе?

— Ну, є ще одна малесенька дрібничка, але вона…

Ліда остаточно зніяковіла, зашарілася й схилила голову.

— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам, — усміхнувся Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати. Адже Артем непокоїться, а в нас ця справа вже цілком закінчена… Здається, у моїй записній книжці ще лишилося кілька чистих аркушиків?

— Ой, ще багато, Іване Семеновичу, ви не турбуйтеся! Зараз, зараз я напишу Артемові про все. Де ж олівець?

Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його веселої і хитрої посмішки, і почав уважно напихати люльку тютюном.

Минали дні — одноманітні, схожі один на другий. Велика жалобна процесія скіфів повільно рухалася до легендарних Гер, розтягнувшися більше як на кілометр. Коні йшли неквапливою, розміреною ходою, важко рипіли велетенські вози — і піша людина легко, не поспішаючи, могла обігнати процесію, ідучи поруч неї.

Ця повільність подорожі дуже дратувала Артема, який нетерпляче ждав вирішальних подій. А вони мали відбутися тільки тоді, коли скіфи доберуться до Гер! Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович сумлінно перекладав їхні слова:

— Ця повільність, кажуть вони, Артеме, нам допомагає. Ліда й Іван Семенович перебувають у цілковитій безпеці. Гартак злякався можливої помсти чужих богів і тепер не прискорюватиме справи з одруженням…

— Ще б пак!

— Тож воно й є. А тим часом сили Дорбатая і старшин потроху слабшають. Власне, це не дуже помітно, але наші сили за рахунок того дужчають. Все гаразд, кажуть Варкан і Роніс.

Грек додав:

— Можу признатися, що мене радує повільність пересування племені. Не дивуйтеся, це так! І коли б подорож тривала ще довше, ще більше затримувалася б, — було б ще краще. Це допомогло б нашій справі… Коротким був би бій.

Артем здивовано глянув на нього:

— Чому? Я не розумію вас.

— А ось чому, — пояснив Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам колись раніше, що ця подорож ослабить сили Дорбатая і знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини і їхні воїни трималися купи. А тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все чисто змішалося: і вози, і родини старшин, воїнів і мисливців переплуталися. Це значно послаблює сили старшин. А от наші сили, навпаки, зростають. Ми не марнуємо часу, бо більше й більше об’єднуємося, до нас приходять нові люди. О, відтоді, коли було придушено перше повстання, ми багато чому навчилися…

Роніс у запалі, звичайно зовсім не властивому йому, стиснув кулак і стукнув ним по дереву.

— Цього разу старшинам буде не так легко, запевняю вас! За кров забитих і замучених Дорбатаєм моїх нещасних братів буде відплачено! Ми добре пам’ятаємо про злочини віщунів і старшин і жорстоко помстимося за них…

Варкан розсудливо додав:

— Це вже в тобі, Ронісе, говорять не думки розумної, врівноваженої людини, якою ти мусиш бути, а ображені, гнівні почуття…

— Але ж я людина з плоті й крові, і мені властиві людські почуття, чи ж ти забуваєш це, Варкане? — гірко заперечив Роніс.

— Ні, не забуваю. Але пам’ятаю також і те, що саме прагнення помсти не призводить до добра. В нас інша мета, Ронісе! І ти не гірше від мене знаєш це. Навіщо ж ти висуваєш помсту на перше місце?

Вперше, скільки його знав Артем, грек схилив голову і визнав, що схибив. Він відповів:

— Ти маєш рацію, друже. Кров братів затьмарила мої очі…

Всі замовкли, вражені щирим визнанням цієї твердої, непохитної і розсудливої людини. А Варкан заговорив далі, з великим тактом відразу змінюючи тему розмови:

— Власне, я хотів звернути увагу на одну дуже, важливу нову обставину. Не знаю, чи врахували ви її…

— Яку саме? — підвів уже знову спокійні очі Роніс. — Коли б Дорбатай та старшини щось підозрювали, вони не поводилися б так з мисливцями й скотарями. Адже останніми днями Дорбатай наче навмисне, наче граючи нам на руку, збуджує проти себе і мисливців, і скотарів. Він захопився владою, ось що я маю на увазі. Разом із знатними старшинами старий віщун, ставиться до мисливців і скотарів майже так само, як до невільників. Це розповідають ті, що тікають до нас. І таких стало, як відомо, багато… на жаль…

— А чим же погано, що нас стає дедалі більше? — вихопилося в Артема.

— Тим, що Дорбатая може стурбувати зникнення людей, — пояснив Варкан. — Ні, краще хай старий віщун і надалі лишається певним своєї моці. Тому я вирішив не приймати до нашого загону нікого. У нас сили вистачить: хай краще всі незадоволені, обурені Дорбатаєм і старшинами залишаються там. Вони впливатимуть на інших і допоможуть нам, коли настане час. А той час надходить, та ще й швидко!

Артем з насолодою вислухав промову Варкана. Надходить, надходить час вирішального бою. Ще трохи — і повстання спалахне. А тоді… Тоді розв’яжеться все, все!

Загін Варкана невпинно посувався за жалобною процесією. Поступово в ньому опинилися чи не всі чисто молоді воїни, які свого часу утворювали найпевнішу, найміцнішу частину загону померлого вождя. Після смерті Сколота ці молоді воїни швидко пересвідчилися, що Дорбатай та його спільники аж ніяк не збираються чогось дарувати наближеним небіжчика Сколота, яких вони недарма вважали своїми ворогами.

Сколот помер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу користався з ласки