Озма з країни Оз - Лаймен Френк Баум

— А вас накручено на те, щоб зберегти мою таємницю? — неспокійно поцікавився Колесун.

— Так, якщо ти по-во-ди-ти-мешся добре. Але ска-жи мені: хто тепер пра-вить країною Ев? — спитав Механічний Чоловік.

— Правителя у нас нема, — відповів Колесун, — бо всі члени королівської родини в полоні у Номського Короля. Але Принцеса Нуднуватта, небога покійного Короля Евольдо, мешкає в королівському палаці й бере стільки грошей із королівської скарбниці, скільки встигає витратити. Розумієте, Принцеса Нуднуватта, власне, не правителька, бо вона не править; але на сьогодні вона ніби найближча заміна правителя.

— Я її не пам’-я-таю, — сказав Тік-Так. — Яка вона з себе?

— Цього я не можу сказати, — відповів Колесун, — хоча й бачив її разів із двадцять. Бо Принцеса Нуднуватта щоразу, коли я бачу її, інакша, і піддані впізнають її тільки по рубіновому ключі, який вона завжди носить на ланцюжку, причепленому до лівого зап’ястка. Побачивши ключ, ми знаємо, що перед нами Принцеса.

— Дивно, — зчудовано сказала Дороті. — Ти хочеш сказати, що стільки різних принцес — то одна й та сама людина?

— Не зовсім, — відповів Колесун. — Звичайно, Принцеса є тільки одна; але вона з’являється перед нами в багатьох подобах, і всі вони більш-менш гарні.

— Вона, певно, чарівниця! — вигукнула дівчинка.

— Навряд, — заперечив Колесун. — Проте якась таємниця з цим таки пов’язана. Вона дуже марнолюбна й сидить майже весь час у кімнаті, поспіль обвішаній дзеркалами, так що може милуватися собою, куди б не глянула.

На ці слова ніхто не відповів, бо вони саме вийшли з лісу й задивилися на те, що відкрилось перед ними: розкішна долина, вкрита садами й зеленими ланами, ніби розкиданими по ній чепурненькими оселями, і широкими рівними шляхами, що вели в усі боки.

Посеред цієї розкішної долини, десь так за милю від того місця, де стояли наші друзі, височіли гострі шпилі королівського палацу, що яскраво виблискували на тлі небесної блакиті. Довкола палацу стелились чарівні квітники, пишались трояндові та інші кущі. Видно було кілька іскристих водограїв, гарні доріжки з рядами мармурових статуй побіч них.

Усього цього Дороті, звичайно, не могла розгледіти, поки не підійшли ближче до палацу. І коли вони, проминувши квітники, підступили до великих парадних дверей оселі самого Короля, вона все ще роздивлялася красу довкола. Двері були замкнені, і це їх засмутило. До дверей була прибита табличка:

ГОСПОДАРЯ НЕМАЄ.

ПРОСИМО СТУКАТИ В ТРЕТІ ДВЕРІ ЛІВОГО КРИЛА

— А тепер по-кажи нам, де те ліве кри-ло, — наказав Тік-Так своєму бранцеві.

— Прошу, — відповів той, — це отам за рогом, праворуч.

— Хіба може ліве крило бути праворуч? — спитала Дороті, яка подумала, що Колесун дурить їх.

— Це Принцеса Нуднуватта так наказала: називати праве крило лівим, щоб віднадити набридливих гостей.

Бранець провів їх до того крила, і Механічний Чоловік, якому Колесун уже не був потрібен, відпустив його. Колесун зразу швидко покотився геть і скоро зник з очей.

А Тік-Так відрахував треті двері й гучно постукав у них. Їм відчинила невеличка дівчина в чепчику, прикрашеному барвистими стьожками. Вона шанобливо вклонилась і спитала:

— Чого ви хочете, люди добрі?

— Ви Принцеса Нуднуватта? — спитала Дороті.

— Ні, панночко, я її служниця, — відказала дівчина.

— А можна побачити Принцесу?

— Я доповім їй, що ви прийшли, панночко, і попрошу для вас аудієнції, — відповіла служниця. — Заходьте, будь ласка, й посидьте у вітальні.

Дороті ввійшла, а за нею Механічний Чоловік. Та коли Руда Курка спробувала ввійти за ними, служниця гукнула: «Киш!» — і махнула фартушком на Біліну.

— Сама киш! — відповіла Курка, сердито відсахнувшись і настовбурчивши пір’я. — Ти що, не вмієш поводитись як годиться?

— О, ти вмієш говорити? — здивувалася служниця.

— А ти що, не чуєш? — відрубала Біліна. — Опусти той твій фартух та відступи геть із дверей, щоб я могла ввійти разом із моїми друзями!

— Принцесі це не сподобається, — нерішуче промовила служниця.

— А мені дарма, сподобається їй чи ні, — відказала Біліна і, гучно залопотівши крильми, злетіла прямо до обличчя служниці. Дівчина пригнулась, і курка безпечно долетіла до Дороті.

— Ну, гаразд, — зітхнула дівчина. — Коли ви матимете халепу через оцю вперту Курку, не винуватьте мене. Дратувати Принцесу Нуднуватту не зовсім безпечно.

— Скажіть їй, будь ласка, що ми чекаємо, — з гідністю промовила Дороті. — Біліна моя подруга, вона всюди зі мною.

Без зайвих слів служниця завела їх до розкішно обставленої вітальні, освітленої притіненим райдужним світлом, що падало крізь вікна з кольорового скла.

— Посидьте тут, — сказала вона. — Як вас звуть, кого я маю представити Принцесі?

— Я — Дороті Гейл із Канзасу, — відповіла дівчинка, — а цей добродій — машина на ім’я Тік-Так, а Руда Курка — моя подруга Біліна.

Маленька служниця вклонилась і вийшла. Щоб дістатися до покоїв своєї господині, вона мусила пройти кількома коридорами й піднятися двома мармуровими сходами.

Покій Принцеси Нуднуватти був обвішаний великими дзеркалами, що сягали від підлоги до стелі; стеля теж була дзеркальна, а підлога — зроблена з полірованого срібла, що відбивало будь-який предмет на ньому. Тому, коли Нуднуватта сиділа в кріслі й грала на мандоліні ніжні мелодії, постать її сотні разів відбивалась у стінах, стелі та підлозі, і хоч би куди вельможна дама повернула голову, вона могла бачити власні риси й милуватися ними.

Вона любила це робити і, коли ввійшла служниця, саме казала собі:

— Ця голова з рудуватими кучерями досить симпатична. Треба носити її частіше, ніж останнім часом, хоч вона, може, й не найкраща в моїй колекції.