Іван Сірко, славетний кошовий - Марія Морозенко

— Іди сюди! — пролунало раптом.

Стріпнувшись, Чорнопліт озирнувся: ніде нікого.

— Іди сюди! — вдруге озвався невідомий голос.

Холодний піт знов оросив Чорноплотову сорочку: не причулося значить, хтось дійсно його гукає!

— Іди сюди! — почулося втретє. Тарас Чорнопліт скорився вимогливому голосу…

Безвільно посунув на поклик. І не було його блуканням ні кінця, ні краю. І тільки безладні думки, немов гарячий пісок, поволі заповнювали його голову, як порожній дзбан: «Куди я йду? Чого не противлюся чужій волі? І звідки знаю цей рипучий голос?» Хрипкий сміх лунко вистрілив поряд, і раптом Чорнопліт згадав…

Це було ще в Мерефі… Скільки ж то літ проминуло відтоді — десять чи й більше?.. Палахкотіло купальське багаття, усі гуртом веселилися, а він намовив кількох хлопців зі своєї ватаги купальським жаром спопелити хатину в хащі, яку люди прозвали відьомським кублом… Боячись навіть потикатися туди вдень, парубоцтво начастувалось уночі для хоробрості хмільними напоями та позбулося не лише страху, а й здорового глузду. Прошкуючи лісом, хлопці нарешті дісталися до старезної хижі і зі сміхом взялися до лихої справи. Проте щойно над ветхим житлом запалахкотів вогонь, вони побачили її — стару горбату ворожбитку з мерефської хащі. Спершись на костур, вона виступила до них із яскравого полум’я у білій полотняній сорочці, з розметаним сивим волоссям. Спинившися за кілька кроків від остовпілих призвідців пожежі, зиркнула на них осудливо і, пронизавши гострим поглядом Тараса, люто змахнула костуром у його бік. Але він тільки сплюнув собі під ноги і заклично гукнув:

— Хапайте відьму, хлопці, кидайте її мерщій у вогонь… — урвавшись, фраза жалким вогнем заклекотіла в його горлі. А потім нестерпно запалало усе нутро, ніби Тарас проковтнув розведене ним самим багаття…

— Коли маєш пекельну душу, то хай і все життя твоє обернеться на пекло! — голосно прорекла мерефська чаклунка, здійнявши над головою вигнутий костур. Потому пройшла повз ураз протверезілих шибеників, обдавши їх своїм рипучим сміхом, наче струменем студеної води…

І от Чорнопліт знову чув той сміх, який не міг сплутати з жодним іншим. А відтак був майже певен: регіт мерефської чародійки не вістує йому доброго завершення цієї незбагненної ночі.

— Згинь, згинь, згинь! — процідив крізь зуби, хрестом очищаючи перед собою шлях.

Від недоброго сміху, що лунав довкруж, Чорноплотові слова розкололися, мов тоненькі крижинки.

* * *

Тарас Чорнопліт отямився, щойно почувши далеке піяння перших півнів, а на обрії кволо зблиснуло пробуджене сонце. Озирнувшись навсібіч, молодик побачив, що забрів хтозна-як далеко від Січі. Кукурікання півнів указувало на те, що він майже дістався до козацького зимівника, завбачливо прихованого від зірких очей бусурман у глибокій балці. «Слава Богу! — подумав Чорнопліт. — Тепер я хоча б знаю, в який бік іти». Ледве волочачи ноги, він ніяк не міг зрозуміти, чого тут опинився і чому зустрічає світанок не в своєму курені разом з усіма, а блукає на відлюдді сам-один?

— Видать, блуд завів мене казна-куди! — вилаявся вголос і відразу ж почув тупіт кінських копит.

— Хоч якась жива душа об’явилася! — радісно озирнувся і… закляк на місці. Прямісінько на нього мчала татарська розвідка. Водномить Чорнопліт пригадав страшні розповіді козаків про знущання яничарів над тими, хто потрапляв у їхній полон, про тяжку невільницьку каторгу на галерах та мученицьку смерть відчайдухів-козаків.

— Господи, помилуй! — переляканий Чорнопліт кинувся навтікача. Та від утоми його ноги буцім налилися свинцем і не хотіли слухатися свого господаря. Він зрозумів, що не зможе втекти і врятуватись. Відчай забрав у нього останні краплі сил.

Татари, запримітивши несподівану легку здобич, радісними вигуками розбурхали світанкову тишу. Наздогнавши свою жертву, вони закружляли довкола, розглядаючи зіщуленого, схожого на полохливого зайця, чоловіка.

— Кайзак! — вдоволено мовив один із них, навідліг ударивши нагайкою по плечах затисненого в коло молодика і зваливши його з ніг.

— Я не козак! — стоячи навколішках, Чорнопліт миттю зрікся козацького чину.

Татари глузливо засміялися, вказуючи один одному на одяг нажаханого бранця.

— Це не моє! — почав той похапцем зривати з себе малиновий жупан, запопадливо вглядаючись у вкриті пилом смагляві обличчя.

Троє вершників, наче хижі птахи, вдоволено кружляли біля нього, перемовляючись між собою своєю гортанною мовою, аж доки один із них пружним ударом нагая не збив високоверху козацьку шапку із бритої голови Чорноплота.

— Гяур! Ясир! — з гучним реготом ординець накинув на шию напівпритомного від страху горе-козака тугий аркан.

Свиснувши, вершники подались ускач, волочачи слідом свого бранця. Так несподівано мереф’янин Тарас Чорнопліт потрапив у ясир.

ПРОБУДЖЕНІ ПЕРЕСУДИ

Розквітле світання Сірко зустрічав з утомою в тілі й на душі. Так, ніби скосив не один лан, нехтуючи перепочинком. Після всіх випробувань, коли ключ від загадки старих характерників нарешті було знайдено, навалилась на нього слабкість. Безсонні ночі далися взнаки і, піддавшись спокусі, Сірко розіслав на траві жупан, приліг на хвилинку і заплющив очі. Здавалося: ось-ось пелена забуття вкриє його й повернуться втрачені сили… Але ж недарма мовиться — світанковий сон ніколи не буває міцним. Щойно Сірко склепив важкі повіки, йому відразу наснилася Софія. Побачив її між золотавого колосся, зі серпом у руці. Другу долоню молодиця приклала човником до брів, пильно вдивляючись у шлях. Сірко усміхнувся крізь сон. Він знав, кого виглядала Софія. Був певен, що чекала на нього.

* * *

Липень — маківка літа, початок жнив. Щедроносне красне літечко побільшує у стократ і віддає все, що було посіяно і дбайливо виплекано людськими руками. На початку липня нарозтіж розчиняє свої підземні комори матінка-земля, винагороджуючи невгамовних трударів найкоштовнішими дарами — врожаями. «Липень втоми не знає — все прибирає», — так мовлять радісні мереф’яни, беручись до праці. Жнивної пори люди не знають ані хвилі спочинку. Але ж яка це благодать — приймати врожай до комори!

— Хвалити Бога, багатий вдався рік! — вдоволено перегукуються Половці, від рання працюючи на ниві. Та й інші мереф’яни радісно розповідають одне одному про добрий врожай. Рукавом, вишитим маковим цвітом, Софія вдоволено втирає на чолі піт, уперше в своєму житті почуваючись належною до родини. Ставши з усіма до роботи, вона тішиться, як мале дитя, зовсім не думаючи про втому, а веселим наспівом, та ще більше — жвавістю молодих рук підганяючи працю. І знуджені домашніми клопотами Половці радіють гарній помочі. Що й казати, їм важко було б самим упоратися і з садибою, і з садом та полем. Особливо після того, як хата позбулася ладної помічниці та рідної душі, — небога-служниця несподівано вийшла заміж, знайшовши собі у зрілі роки пару —