Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Хто?
— Я не бачила.
Юлька прочитала: «Спитай у Садовського, чому дорівнюватиме „x“ через сто років. Доброзичливець».
— Ой! — скрикнула Юлька. — Це він?
— Не знаю. Ти цей почерк знаєш?
— Знайомий почерк. Я подумаю і згадаю. Знаєш, я з самого початку підозрювала, що це Садовський. Він типовий авантюрист. І комусь навіть розповів, що в тебе був. Влаштуймо йому допит.
— Зачекай. А може, хтось зумисне про нього написав?
— А навіщо зумисне писати?
— Щоб відвести од себе підозру. Уяви собі, що хтось перелякався.
— Хто?
— Сулима. Або Наумов.
— І щоб вони стали вину звалювати на Садовського? Слухай, Аліска, я тобі вже казала — нема в нас у класі таких уркаганів. Щоб украсти мієлофон, а потім ще на іншого підозру звалювати. Ти ж сама говорила, що Коля не крав, а тільки хотів відняти у піратів.
— Говорила.
— Я все-таки гадаю, що хтось із хлопців дізнався про таємницю Садовського і хоче тобі допомогти.
— Коли б хотів — підійшов би і сказав.
— А якщо він боїться?
— А кого йому боятися? Садовського?
— Не знаю, тільки все це можна взнати без твоєї делікатності. Коля Садовський, підійди сюди!
Коля, ніби навмисне, проходив неподалік.
— Тебе можна спитати про одну річ? — сказала Юлька.
— Питай, тільки двійок не став.
— Юлько, не треба, — втрутилась Аліса. — Ти все зіпсуєш.
— Так серйозно? — спитав Садовський. — Тоді не відстану, поки не дізнаюся, в чім справа,
— Колю, ти не брав однієї цінної речі? — спитала Юлька.
— Я?
— Так. А потім не вернув назад.
— Якої речі? — спитав Садовський. — Може, я взяв, але не помітив?
— Помітив, помітив, не прикидайся.
— Та скажи, що за річ? У чому ти мене підозрюєш?
— Виходить, не брав?
— Я брав, я все беру й ніколи не повертаю. До речі, я тільки сьогодні вранці взяв сто карбованців по карбованцю в однієї бабусі, щоб обклеїти ними двері у ванній.
— Колю, зараз же облиш блазнювати! — обурилась Юлька. — Я тебе серйозно питаю.
— Якщо тобі серйозно відповідати, — сказав Коля, — то я повинен на тебе образитися. Ти мене звинуватила у викраденні цінних речей і досі не вибачилася. Ти не маєш наміру це зробити зараз же?
Аліса здивувалась, як змінився голос Колі Садовського. От тобі тюхтій і вигадник. Щойно був сонним рудим пугалом, а зараз в очах така злість, ніби от-от лусне Юльку по голові кулаком.
— Ми обидві просимо вибачення, — швидко мовила Аліса. — Це був тест такий, не звертай уваги.
— Який тест?
— На почуття гумору, — пояснила Аліса. — Ти його не витримав.
— Уперше в житті, — признався Садовський.
Незрозуміло, повірив чи ні.
— Дурненька ти, Юлько, — сказала Аліса, коли Коля відійшов. — Адже просила я тебе, не втручайся!
— Це вже не тільки твоя справа, — відповіла Юлька. — Це спільна справа. Всього класу. Невже ти не розумієш?
— Я одне розумію, — промовила Аліса, — що хтось із наших хлопців ховає в себе мієлофон. Це погано й боягузливо. До того ж він наражається на страшну небезпеку.
Останнім уроком була географія. Вчителька розказувала про клімат і населення Індії. Тільки вона закінчила оповідати про тваринний світ, як Фіма Корольов із місця сказав:
— А Селезньова в Лондоні була.
— Ну й що? — здивувалася вчителька. — Ми ж сьогодні проходимо Індію.
— А може, вона і в Індії була, — не заспокоювався Фіма Корольов.
«Чого він причепився? — подумала Аліса. — Ще його не вистачало!»
— Селезньова, — спитала вчителька, — ти справді була в Індії?
«Зараз знову признається», — подумала Юлька. Аліса підвелася і сказала:
— Так, я була в Індії.
— Це дуже цікаво! — зауважила вчителька, яка вже багато чого чула про нову, незвичайну ученицю. — Поділися з нами враженнями.
— Я там була недовго, — сказала Аліса.
— Все одно. Ти ж що-небудь бачила?
— Бачила.
— Які ти там бачила міста?
— Я бачила Делі, Мадрас і Гандібад.
— Щось я не чула про третє місто, — мовила вчителька.
— Його названо на честь Індіри Ганді, — пояснила Аліса. — Ми в ньому приземлялися, коли летіли в Австралію.
— Дивно, — сказала вчителька.
— В Австралію! — здивувався Мессерер. — Збожеволіти можна!
«Звісно, — збагнула Юлька, — цього міста ще нема, воно тільки буде. Ну хто тягне Алісу за язик!» І тут ще втрутився Фіма Корольов. Він якось чудно, вредним голосом мовив:
— Нехай вона скаже, в якому році вона туди літала.
Аліса враз повернулася до Фіми:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Що чула, — відповів Фіма.
— Діти, тихше, — зауважила