Подорож «Пройдисвіта» - Сергій Волошин

Синові Олександру присвячується

Добре все-таки влітку в бабці Соні. Саме про це думав Сашко, який вчора приїхав у село з гамірного Києва. Та хіба не буде добре, коли вже зраночку на другий день він зі своїми друзями прямував рибалити на озеро. Навіть не з друзями, а зі справжніми друзяками — песиком неймовірної породи з американським ім’ячком Боба та звичайним українським котом Ваською. Боба біг попереду і з дуже поважним виглядом обнюхував стежку. Та хоч як він не намагався стримувати свою радість, його хвіст безперестанку метелявся із боку на бік, раз у раз струшуючи росу з високої трави, і цим самим видавав Бобине несамовите захоплення мандрівкою. Васька статечно чвалав позаду Сашка, мружив очі на вихиляси Бобиного хвоста і весь час щось тихенько муркотів собі під ніс. Мабуть, не розумів, навіщо потрібен собака на такому важливому та смачному культурному заході, як риболовля.

Незабаром перед рибалками розступились кущі верболозу і вони вийшли на берег чарівно-затишного ставу, який виник на місці колишнього глиняного кар’єру. Мешканці довколишніх сіл гучно йменували його Озером — ймовірно, за чисту проточну воду й розкішну риболовлю.

Сашко швиденько розмотав волосінь, налаштував на гачок колобочок хліба і закинув вудку в Озеро. Боба тим часом зручно вмостився у ногах Сашка і почав пильно слідкувати за поплавком. Васька гордо пройшов повз Бобу і з нахабно-діловим виглядом почав дряпатись на старий пеньок, який стояв біля берега, наполовину занурений у воду.

Пеньки дуже не люблять, коли по них повзають кігтясті котяри. Тому за мить частина пенька підступно відламалась, і Васька, який саме за неї тримався, із розпачливим вереском шубовснув у воду. Підводний кіт — це дуже небезпечне та страшне видовище. Побачивши його, декілька романтичних жаб втратили свідомість, а рибна громада щодуху кинулася на глибину.

Боба зловтішно вищирив зуби, а Сашко невдоволено зауважив мокрісінькому та замуленому Васькові, котрий ракетою вилетів на берег:

— Василю, я вважаю, що рибу краще вудкою ловити, а не дурнувато стрибаючи в багнюку. Ти ж і мене, і рибу до смерті наполохав!

— Вибачте на слові, та мене дурним диким котом не налякаєш, а вудкою у вас ще гірше виходить, — почувся раптом з води насмішкуватий голос.

— Мовчав би вже, карасюка глиниста, — похмуро нявкнув Васька, кровожерливо дивлячись на карася, який висунув голову з води і завів цю розмову.

— Мене, між іншим, Карасик-Опанасик звуть, — озвався той. — Не треба цих грубих прізвиськ із глини.

Сашко завмер і отетеріло спостерігав за досить-таки незвичною бесідою кота з карасем. Потім він потрусив головою, почистив вуха і обережно скосив очі на Бобу.

— Не переживай, я також можу що-небудь по-людськи затарабанити, — озвався той, висунув язик і віддано захитав хвостом.

Сашко кілька разів судомно ковтнув повітря і спантеличено прошепотів:

— Бобо! Васька! Ви що, розмовляєте?

— Ага… А те, що оця злиденна та нахабна карасюка знущається над нами, тебе вже не дивує? — муркнув у відповідь Васька і почав ображено вибивати з хвоста якихось водяних жучків.

Сашко муркнув, впустив вудку, сів на землю і, вдивляючись у радісно усміхненого Карасика-Опанасика, промовив:

— Так можна тихесенько-тихесенько, але безповоротно з’їхати з глузду!

— Е ні, — стривожено озвався карасик. — Я приплив не для того, щоб ти тут із розуму катався туди-сюди.

—  І все-таки няв. Бобо, давай поб'ємось об заклад, хто з нас першим його з’їсть? — хитро занявчав Васька, хвостом показуючи на карасика. У того від обурення плавники встали дибки.

Тут Сашко трохи отямився і суворо цикнув на сповненого смачними надіями Ваську:

— Я тебе скоріше з’їм. Ще не вистачало, аби ми тут балакучими карасями снідали! А ти, — звернувся він до карасика, який трохи заспокоївся, — поясни, з якого дива ти говориш і взагалі чого від нас хочеш? Чомусь мені здається, що гачок тобі не сподобався!

— Дякую тобі, Сашко, на доброму слові, бо вже хотів утікати від оцих кошлатих рибожерів. До речі, — карасик кивнув на поплавок вудки, що тихо колихався поміж ледь помітними хвилями, — хліб у вас якийсь не дуже свіжий, та й гачок міг би бути хоча б трохи менший.

Почувши таку заяву, Васька швиденько витяг вудку з води, окинув її швидким поглядом й розчаровано свиснув — на вудці не було ні хліба, ні гачка. Сашко ще раз протер очі і попрохав Ваську не хапати вудку і не свистіти при цьому, бо він ще не звик до таких просунутих котів. Вони знову обернулись до карасика.

— Так-от, — сказав карасик, помітивши, що вся увага прикута до нього, — мені, тобто нам, потрібно, щоб ви на тракторі проїхались нашим озером і