Звідки вітер дме - Борис Заходер

Пощастило якось Ведмедеві на полюванні – примудрився він куріпку спіймати.

Хотів бува Ведмідь її одразу з'їсти, але потім передумав.

«Піду-но я, – думає, – пройдуся по лісі, похвалюся. Нехай усі звірі моєю здобиччю помилуються та мені позаздрять. Досить їм мене незграбним та клишавим звати – нехай знають, що я за мисливець!»

Трішки прим'яв Ведмідь куріпку зубами, – і пішов лісом, кущі ламати, дерева валити.

А назустріч йому – Лисичка-кума. Зупинився Ведмідь, лапи в боки, носа задер та й чекає, що йому Лисиця скаже.

А Лисиця, як на лихо, ніби нічого й не помічає. Теж ніс задерла, повітря нюхає, а Ведмедя з куріпкою ніби й не бачить!

Прикро стало Ведмедеві. Підійшов він ближче та й бурчить крізь зуби – адже куріпка в роті:

– Гм-гм! Гм-гм!

Тут Лисиця його помітила.

– А, це ти, Ведмедику? Вітаю! Бач, погода яка гарна! Так хороше! Тільки щось не зрозумію: звідки сьогодні вітер дме? Чи не скажеш?

А Ведмідь знову крізь зуби бурчить – адже куріпка у ньому:

– Гм-гм!

– З півдня, кажеш? – питає Лисиця. – Та ні, наче не з півдня!..

А Ведмідь знову:

– Гм-гм!

– Нічого я, Ведмедику, не розберу, – каже Лисиця. – Каша у тебе в роті, чи що? Чи може зуби загубив? Та не бурчи ти, зроби ласку, а кажи до діла: звідки вітер дме?

Тут вже Ведмідь не втерпів: роззявив пащу так як гаркне:

– Із заходу!

І не встиг він це слово вимовити, куріпка – фрр! – і поминай її як звали!

Став Ведмідь Лисицю лаяти.

– Через тебе, – каже, – я своєї здобичі позбувся! Де вона, куріпка? Де?

А Лисиця – ну реготати! Регоче, а сама за боки тримається, щоб від сміху не луснути.

– Ой, насмішив! Ох, і дивак же ти, клишоногий! Ти куріпку впустив, а я винна! Я тут до чого?

– Та як же, – каже Ведмідь. – Навіщо ти питала, звідки вітер дме? Усе через питання твої!

А Лисиця – знову до сліз реготати. Насилу заспокоїлася, сльози витерла й каже:

– Дивак ти, Ведмедику! Це не питання мої, а дурість твоя винна! Я ж тобі казала, щоб ти до ладу відповідав! От якби в мене в роті куріпка була, та мене б запитали, звідки вітер дме, – я б ніколи в житті не сказала «із заходу».

– А як би ти сказала? – здивувався Ведмідь.

А Лисиця щелепи міцніше стиснула та крізь зуби процідила:

– З півночі! З півночі, Ведмедику!