Чарівний ліхтарик - українські народні

Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, не було такого, аби він не знав.

Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться. Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи недовго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців б’ють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.

Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.

Став цар із ним до розмови й дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.

– А за що били тебе? – питає цар.

– Та я сказав їм, що колись царем буду.

Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився й почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу.

Розплакалася бідна жінка:

– Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує й доглядає.

– Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої онуки, і ще правнукам залишиш.

Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.

Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві сховано ліхтарик, а в ліхтарику дванадцять дівчат пісень чарівних співають.

Каже Чорнокнижник.

– Ану, приклади руку до цих дверей.

Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.

– Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарик.

Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.

Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дід і читає книжку. То був чарівник.

Вклонився йому хлопець:

– Добрий день!

Підвів здивовано свої очі дід:

– Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?

Хлопець тоді розповідає:

– Цар Чорнокнижник найняв мене в матері й послав сюди, аби я приніс йому ліхтарик.

Подумав дід і каже:

– Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарик. Три рази обійдеш його й тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарика не віддавай, бо лихо буде.

Подякував хлопець і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарик і повертається назад тією ж стежкою. Дід читає й уваги на нього не звертає.

Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися.

Чорнокнижник скочив на ноги й каже:

– Давай ліхтарик!

– Коли я тобі віддам його, то вже звідси не парубок.

Почав Чорнокнижник кричати, а тим часом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтариком на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули.

Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає легінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.

Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарика. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:

– Чого хочеш, володарю?

– Нічого не хочу, лише побачити свою маму й хату, де я народився й виріс.

Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтариком до рідного дому.

Зраділа мати. А він подивився на неї й очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді парубок від ліхтарика зажадав грошей.

Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось парубок довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівний ліхтарик, зачарувати дівчину.

Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарика:

– Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.

– Добре. Чекай.

Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.

Взяв із собою лише ліхтарик і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку – сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій – став царським маршалом. А як уже він маршал, то не соромно цареві за нього свою єдину доньку віддати.

Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.

А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра й замовив багато ліхтариків. Сам переодягся за міняйла. І з тими ліхтариками поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де маршальський палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтариками: казав, що це подарунок маршалу.

А маршал спав. Його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.

– За невелику доплату міняю ліхтарики.

Один ліхтарик дуже сподобалася жінці маршала, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові старий; а на те місце повісила новий.

Спить собі маршал і гадки не має, що сталося. Тим часом, Чорнокнижник вийшов за місто й наказав ліхтарику:

– Хочу, аби маршальський палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай маршал з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.

Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Маршала разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із маршальською жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.

Іде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг – лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.

Наказав цар своїм слугам притягнути маршала до берега.

Розбудили його. Питає цар, що сталося, а маршал і слова сказати не може. Стоїть як камінь.

Почали тіло царівни шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:

– Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?

Подумав маршал і каже:

– Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.

– Добре, – відповів цар. – Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня вогнище і спалять тебе живцем.

Попрощався маршал – хоч уже й не маршал і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки у незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.

Вилазить він туди й питає:

– Що ви тут не поділили?

Перестали чорти битися й дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх…

Нарешті один із них каже:

– Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все завоювати, що бачить око. Не встиг лише сказати, що кому належить.

– Не бийтеся, – каже маршал. – Я вас розсуджу.

– Ми вже три роки б’ємося й ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?

– Бачите он на тій горі гранітну брилу?

– Бачимо, – відповідають чорти.

– Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.

Чорти зірвалися із місця й утрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт ухопив брилу на плече й поніс.

А наш маршал шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – і в дорогу.

Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо й наліво – і голови їх повідлітали.

Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.

– Хто ти є? – питає стара баба.

– Я прісна душа, – відповідає.

– Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?

– Я вже сім років розшукую свою дружину й не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.

– У мене син Вітер, – відповідає стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.

– Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.

Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.

– Впустіть, мамо! – гукає з-під вікна. – Чую, що прісна душа в нашій хаті є.

Накрила вона маршала коритом, а сама Вітра до хати впустила.

– Нема нікого, сину.

– Ні, є.

Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.

– Як ти сюди забрів? – питає Вітер. – Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.

– Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.

Подивився на нього Вітер і каже:

– Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.

Переночували, а рано-вранці Вітер і каже:

– Гаразд, сідай мені на плече, і полетимо.

Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати маршал:

– Що тобі треба? – питає Вітер.

– Йой! Гину! Пече!

Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море.

Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим.

Знову кричить маршал:

– На мені лід! Гину!

Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.

Подякував маршал Вітрові, надів шапку-невидимку й увійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає в карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.

Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.

Розлютився Чорнокнижник на маршальську жінку:

– Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!

Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він – за нею. Маршал тоді ліхтарика в руки, вийшов надвір і попросив:

– Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.

Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.

Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.