Про двох братів і шаленого царя - українські народні

Старі люди кажуть, що колись то була правда, але для нас уже стало казкою.

Два брати служили в пана. Тяжко гарували, а з праці ніц-нічого не мали. Одного разу старший брат, Василь, сказав меншому, Семенові:

– Ади, ми в цього дідича увихаємося вдень і вночі.

А що з того маємо? Кулеші між зубами. Ходім, брате, у світ, може, десь натрапимо ліпші гаразди.

– Я теж собі так думаю. Ходім – гірше вже ніде не буде.

Багато днів і тижнів блукали селами й містами, полями й лісами. Змучилися, зголодніли. І на краю якогось села зайшли до корчми. Коли поїли й випили, старший брат каже молодшому:

– Ану, Семене, послужи один рік у мене, а відтак я буду служити у тебе.

– Це добре придумано,– погодився Семен.

– Коли так, то зробимо отак: я ляжу на лаву, а ти вийди надвір і всім кажи, най їдуть і балакають тихенько, бо твій вельможний пан відпочиває.

– Най буде, любий паночку...

Семен вийшов із корчми; став собі коло брами і спирає кожного, хто їде:

– Потихеньку їдьте, бо мій вельможний пан перепочиває.

Спирає й перехожих:

– Ану, ви, гавкуни, балакайте тихенько, бо мій світлий пан ліг собі поспати.

Всі йшли й балакали тихенько, бо дуже боялися, аби не розбудити й не розсердити якогось паниська.

Раптом Семен побачив: у золотій бричці, яку тягнуть шість пар білих коней, їде сама цариця. Хлопець замахав кулаками і кричить на фірмана:

– Куди женеш, дурний гольпаптофелю! Хіба ти не знаєш, що тут мій світлий пан відпочиває.

Цариця сказала своєму візникові:

– Стань, як чуєш про світлого пана!

Фірман зупинив коней. Цариця – до Семена:

– А де спочиває твій пан?

– Отам, у корчмі.

– Веди мене до нього.

Семен подав цариці руки. Вона повільно злізла із золотої брички й пішла до корчми. А там на брудній лаві й у дрантивих постолах лежав наш бідний русин. Він хропів на всю корчму. Цариця розбудила його і сказала:

– Вставай, підеш зі мною до царського палацу...

Василь протер очі, витріщився на неї, та змовчав. Пішов до брички, сів коло цариці, а Семенові дав розказ:

– Сідай коло фірмана і пантруй аби не дуже гуцькало.

– Добре, ясновельможний паночку.

Приїхали до царського палацу, і цариця сказала братам:

– Маю для вас діло...– і розповіла, що робити.

У неї торік помер чоловік. Він був ще молодим, але якийсь шалений: напився і всередині все йому згоріло, ліпше ногами закинув. Тепер щоночі приходить до покою і все там ламає, а як застане свою жінку, то б’є кулаками її по голові.

Цариця постелила братам у тій палаті. Вони позасинали та й гадки не мали про шаленого царя. Але вночі двері отворшгася, і увійшов небіжчик. Перевернув ліжко, па якому спали Василь із Семеном, потім почав викрикувати щось дуже непарене. Хлопці аж здивувалися, що царі бувають отакими дурнями.

А цар безрядив доти, поки не заспівали півні. Тим часом брати намастили двері часником. Цар почав просити:

– Отворіть, люди добрі. Більше ніколи не прийду.

Та Василь сказав:

– Скидай царські лахи і вбирай моє дрантиве вбрання.

Що було робити? Цар скинув свій одяг, взяв на себе Василеве дрантя та й зник із палацу.

Уранці цариця увійшла до покою і аж застовпіла, коли уздріла, що брати живі, а старший навіть витягся у царському вбранні.

– Будь моїм чоловіком,– сказала Василеві.

– А як із Семеном?

– Дам йому мішок золота, і най собі йде, куди хоче. Так молодший брат пішов собі шукати багату наречену. А Василь оженився із царицею і, кажуть, довго жив та постолом добро возив.