Як дурень став царем - українські народні

Жив у нашому селі газда, який мав одного-єдиного сина. Але той син не тішив свого ненька, бо був великим дурнем, ліньтюхом. Спав би день і ніч, а їв би лише добренького і масненького. Не хотів знати більше ні про що. Коли дурень підріс, газда не знав, що з ним робити, аби трохи розуму навчити й вигнати з нього лінощі. Радився з людьми, думав, прикидав. Нарешті придумав. Запріг коня до воза і каже:

– Ану, сину, сідай на фіру. Поїдеш у світ учитися розуму. Може, між людьми покинуть тебе лінощі.

Дурень пошкрябав потилицю і відповідає:

– А нащо мені розум? Мені й без нього добре.

– Без розуму ти – як сліпе цуценя... До того ще й лінивий.

– Лінивство мені теж не заважає. Пани, адіть, нічого не роблять, а добре живуть.

– Не рівняйся до панів, дурню... Най вони собі пухнуть, а ми маємо увихатися. Ану сідай на фіру!

– Сідаю, сідаю, аби тільки не били... Але я не хочу кудись їхати...

Газда траснув батогом, і фіра з дурним сином покотилася.

– Тату, а ви будете мене увесь час возити? – запитує дурень.

– Ні, відвезу на третє село, аби-сь не вернувся додому, і лишу самого. Шукай свого гаразду.

– А мені було б гаразд, якби ви мене возили.

Виїхали за село. Там сонечко гріє, вітрець повіває,

жайворонок співає. Дурень не міг на околоті спокійно лежати. Встав і роздивляється по полю. Глип – сірий зайчисько пасеться в люцерні. Дурень крикнув:

– Утя-тя-тя, куций злодію!

Скочив на землю і – за куцим. Але заєць є заєць – він спудився і драпанув так, аж закурилося за ним. А хіба втечеш ЕІД дурня? Дурень такий напасний і жвавий, що ні на крок не відстає від нього. Забіг так далеко, що батько його вже більше не видів і повернув додому.

Дурень зловив зайця:

– Від мене не втечеш!

Заєць запищав:

– Не тисни вуха, дурню, бо голова болить!

– Най тобі болить, що мені до цього?

– Я ж твоє щастя, дурню, аби-сь знав!

– Ти є моє щастя? Виходить, через тебе мене вигнали з дому. Зараз шкіру з тебе злуплю!

– Який ти дурнпй, братчику! Хіба з щастя можна шкіру лушіта? Я ж тебе царем зроблю.

– Мене? – здивувався дурень,– Ото буде файно, як я стану царем! Ходім, зайчику!

Потеліпалися обоє до столиці. Як підійшли до царського палацу, заєць сказав:

– Бери мене за вухо і неси цареві в подарунок.

Дурень схопив зайця, поніс до палацу.

– Ти куди? Ану вернися! – крикнули жовніри.

– Мовчіть! Хіба не видите, що я несу дарунок вельможному цареві?

Його пропустили. Дурень став перед царем і каже:

– Світлий монархо, я приніс тобі зайця, щоб мав що їсти.

Цар дуже любив, коли йому щось дарували. Схопив зайця за вуха. Той заплющив очі, скривився, але все стерпів. І цар сказав дурневі:

– Який ти розумний, легіню! В неділю скажу, аби з твого зайця зробили мені печеню.

Дурень поніс куцого до заячої кошари, а той заговорив:

– Я дізнаюся, чи нема в царя доньки відданні. Через три дні підійдеш до цього паркану.

– Най буде, зайчику,– відповів дурень.

Через три дні дурень підійшов до заячої кошари. Заєць йому каже:

– Забери мене звідси. Я вже знаю, що в царя є дівка, що має віддаватися. Вона дуже файна, але не вміє сміятися. Цар оголосив, що той, хто зробить так, аби вона сміялася, буде її чоловіком.

Дурень схопив зайця і втік із ним за місто. Там відгородили кавалок землі, збудували собі хатку з патиків і стали газдувати.

Одного дня заєць пройшовся по полю, роздивився й потім сказав дурневі:

– Посій, братчику, всюди гарбузів.

Дурень цілий день розкидував по полю гарбузові зернята. Не минуло багато часу, як поле довкола вкрилося гарбузами, але не простими, а такими, як копиці сіна. Дурень схопився за голову:

– Божечку, та як я їх позвожую додому?

Заєць заспокоїв:

– Не гризися, братчику... Відірви лише одному хвіст і потручай трохи. Побачиш, що буде.

Дурень втітрився. Вийшов на поле, відірвав першому гарбузові хвоста і заштовхав його вперед. Гарбуз покотився, а за ним усі інші гарбузи. Прикотилися до хатки. Та гарбузів було так багато, що хатка гейби пропала між ними. Дурень знову забідкався, не знав, що робити. Заєць каже:

– Не гризися, братчику, завтра прийдуть купці із столиці. У тебе має лишитися один гарбуз.

На другий день прибули купці. Зійшлося їх стільки, що на одного гарбуза припадало двоє. За якусь хвильку коло хати залишився лиш один гарбуз і гора грошей. Дурень накрив гроші гарбузинням і ліг собі спати. Вранці заєць розбудив його:

– Збирайся, йдемо знову до столиці. Може, десь оженимо цього гарбуза. Він, ади, лишився в нас без пари.

– Най буде так, як ти, зайчику, кажеш.

Дурень штурхнув гарбуза під бік, той покотився уперед. Прийшли до столиці, ходять від будинку до будинку. Дурень питає кожного пана:

– Чи нема у вас файної нареченої для нашого гарбуза?

Пани тільки лупали очима і нічого не казали дурневі. Він тручав гарбуза до інших воріт і знову питав:

– Чи нема у вас файної дівки для нашого гарбуза?

Так дійшов із зайцем до царського Палацу. Царівна сиділа якраз у вікні – сумна і похмура. Як уздріла їх, то вибігла надвір і спитала:

– Куди тручаєте гарбуза?

– Ади, хочемо його оженити, та не можемо найти файної нареченої.

– Ха-ха-ха-ха! Хі-хі-хі-хі! – царівна так сміялася, що всі повибігали і почали ззиратися на неї.

– Чого смієшся, доню? – спитав цар.

– Ади, вони хочуть гарбуза оженити, ха-ха-ха!..

Заєць сказав дурневі:

– Підходь до царя і сватай царівну. Скажи, що це ти навчив її сміятися.

Дурень послухав зайця, став перед царем:

– Пресвітлий монархо, давай доньку за мене, бо це я навчив її сміятися.

Цар від свого слова не міг відступити. Як відгойкали весілля, дурень зробився принцом. А як номер старий цар, він сів на престол. Заєць був завжди коло нього і вчив його розуму.