Штефанова біда - українські народні

Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.

Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка – хап колосок і – фурк до панської скирти, хап і фурк...

– А най тебе шляг трафить! – розсердився бідняк.– Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?

– До пана...

– А чому до пана, колька б тебе напалаї

– Бо я – панське щастя.

Штефанові аж в очах потемніло від злості.

– Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня – то брат і сестра!

– А мені однаково. Служу йому, бо я – його щастя.

– Мой-мой-мой! – забідкався Штефан.– А де моя доля?

– У сусіднім селі, під вербою...– відповіла пташка.– Іди й не вертайся сюди...

Та чоловік подумав і каже:

– Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.

Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.

Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:

– Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.

Вйокнув, і коні рушили. їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:

– Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири...

Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але біда з горища – скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.

Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:

– Дай і мені табаки понюхати.

– Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали,– сердиться бідний чоловік.

Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан – трась і закрив кришку.

– Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!

– Випусти, я більше не буду тебе мучити,– проситься біда.

А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з бідою в дупло.

Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його щастя. А люди як люди – сміються з дивака, беруть його на гоцьки.

Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться – куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужалн жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:

– Адіть, як щось там блискає!..

Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає – і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.

– Доста й того! – сказав Штефан жінці.

Сіли на фіру – і в село. А там перезвідують:

– Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?

– Ота, що під бляхою, якраз продається,– сказали їм люди.

Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.

Живе русин, не журиться.

А якось пан із його села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу – їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:

– Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?

– Вони мені приснилися,– хитрує чоловік.– Потім вичитав...

– Як? Де?

– Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі – пушка з тютюном і там такий папірчик.

Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:

– Вйо, до старої верби!

Коні раз-два примчали туди. Панисько рушив до дупла і – хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова біда – скік йому на шию!

– Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.

Пап із бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь – геп на землю, здох. Проїхали ще трохи – і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Ледве задрімав, як розбудив його страшний крик:

– Горимо! Пожежа!

Панський палац і все господарство згоріло дотла.

Панисько вийшов на вулицю з бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.