Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
— Рошель не стрибала. Як не стрибала Лула Лендрі.
— Дурня,— заволав Карвер.— Ти говориш з двома чоловіками, які довели, що Лендрі стрибнула. Ми просіяли всі докази крізь дрібне сито. Я знаю, чого ти хочеш. Доїш того нещасного лоха Бристоу, грошики заробляєш. А чого це ти до мене всміхаєшся?
— Думаю про те, який вигляд ти матимеш, коли про цю розмову напишуть у пресі.
— Ану не смій мені тут погрожувати пресою, мурло паскудне!
Широке, з розмитими рисами обличчя Карвера заціпило від люті; сердиті блакитні очі яскраво вирізнялися на червоно-фіолетовому обличчі.
— Ти, друже, тут по вуха в лайні, й зірковий татко, дерев’яна нога і героїчне минуле тобі не допоможуть. Звідки нам знати, що то не ти налякав бідолашну дурепу настільки, що вона стрибнула? Вона ж була хвора на голову, га? Звідки нам знати, що ти не змусив її думати, ніби вона в чомусь винна? Ти, друже, останній, хто бачив її живою. Я б не хотів опинитися на отому твоєму місці.
— Рошель пішла від мене через Грантлі-роуд жива-живісінька. Ви знайдете тих, хто бачив її після зустрічі зі мною. Ту шубу неможливо забути.
Вордл відсунувся від шафки, підтягнув до столу твердий пластиковий стілець і теж сів.
— Ну, послухаймо,— сказав він Страйкові,— твою теорію.
— Вона шантажувала убивцю Лули Лендрі.
— Ой, та ти що! — гаркнув Карвер, а Вордл дещо театрально пирхнув.
— За день до смерті,— провадив Страйк,— Лендрі мала з Рошель п’ятнадцятихвилинну зустріч у крамниці на Ноттинг-Гілл. Вона завела Рошель до примірочної, а звідти подзвонила людині, яку вмовляла прийти до неї на квартиру пізно ввечері. Той дзвінок чула продавчиня, яка була у сусідній кабінці, за шторкою. Дівчину звати Мел, має руде волосся і татуювання.
— Люди скажуть що завгодно, коли йдеться про зірок,— заявив на це Карвер.
— Якщо Лендрі комусь дзвонила з примірочної,— мовив Вордл,— то або Дафілду, або дядькові. Роздруківки з її телефону показують, що вона того дня дзвонила лише їм.
— Але нащо під час дзвінка вона хотіла мати про собі Рошель? — спитав Страйк.— Нащо тягнути подругу з собою до примірочної?
— Жінки таке постійно роблять,— пирхнув Карвер.— Вони навіть сцяти ходять у компанії.
— Ввімкни мізки: вона дзвонила з телефону Рошель,— розсердився Страйк.— Лула перевірила всіх знайомих, чи вони не патякають про неї пресі. Рот на замку тримала тільки Рошель. Лула вирішила, що дівчині можна вірити, купила їй мобільний, зареєструвала його на Рошель, але оплачувала сама. Їй власний мобільний свого часу прослуховували, пам’ятаєте? В неї розвинулася параноїдальна думка, ніби люди її підслуховують і все розповідають. От вона й купила «нокію», яку записала на іншу людину, й отримала цілком надійний засіб для комунікації. Це, звісно, не виключає, що вона дзвонила дядькові чи Дафілду, бо дзвінок з іншого номера міг бути для них ніби сигналом. Але вона могла використовувати телефон Рошель і для розмови з кимсь іншим — з людиною, яку не хотіла видавати пресі. У мене є номер Рошель. Якщо дізнаєтеся, послугами якого оператора вона користувалася, то зможете це перевірити. А сам телефон — це «нокія» у стразах, але ви його не знайдете.
— Так, бо він на дні Темзи,— відповів на це Вордл.
— Аж ніяк,— сказав Страйк.— Телефон у вбивці. Він відібрав його в неї, а тоді скинув Рошель у річку.
— Та пішов ти! — заричав Карвер, а Вордл, ніби мимохіть зацікавлений, похитав головою.
— Нащо Лулі Лендрі потрібна була Рошель, коли вона дзвонила? — повторив Страйк.— Чому не подзвонити з машини? Чому безхатня Рошель, фактично жебрачка, не продала те, що знала про Лендрі? Їй би за це добре заплатили. Чому вона не зробила з інформації гроші, коли Лендрі померла і їй би це вже не зашкодило?
— З самоповаги? — припустив Вордл.
— Такий варіант є,— погодився Страйк.— Інший варіант — вона достатньо отримувала, шантажуючи вбивцю.
— Ой ду-урня,— простогнав Карвер.
— Та ну? Ота рожева хрінь, що вона носила, коштує півтори тисячі фунтів.
Запала коротенька пауза.
— Їй, мабуть, Лендрі подарувала шубу,— сказав Вордл.
— Якщо так, то вона примудрилася купити їй річ, яка у січні ще не продавалася.
— Лендрі була моделлю, мала потрібні знайомства... та дурня це, лайно собаче! — гаркнув Карвер, ніби сам себе розлютивши.
— Нащо,— сказав Страйк, нахиляючись уперед, у міазми, що оточували Карвера,— Лула Лендрі поїхала у ту крамницю, щоб провести там усього п’ятнадцять хвилин?
— Поспішала.
— Нащо взагалі туди їхати?
— Не хотіла підводити подружку.
— Через неї Рошель довелося їхати через усе місто —дівчині без хати і без грошей, яку Лула зазвичай після зустрічі завозила додому на машині з водієм; а того дня Лула завела її до примірочної, а за п’ятнадцять хвилин пішла — і хай дістається додому як хоче.
— Вона була зіпсуте стерво.
— Коли так, навіщо взагалі було приїздити? Бо воно було того варте, вона мала якусь ціль. А якщо не вважати її зіпсутим стервом, то, мабуть, вона була на емоціях і тому поводилася не як зазвичай. Є живий свідок того, що Лула по телефону вмовляла когось приїхати до неї на квартиру — вночі, по першій годині. Є також якийсь блакитний папірець, з яким вона зайшла до «Вашті», але якого після того ніхто не бачив — принаймні не пригадує його. Що вона з ним зробила? Що писала на задньому сидінні перед зустріччю з Рошель?
— Це міг бути просто...— почав Вордл.
— Та не був це перелік покупок,— простогнав Страйк, ударяючи по столу,— і ніхто не пише передсмертних записок за вісім годин до самогубства, і не йде після того танцювати. Вона заповіт писала, розумієте? І взяла його до «Вашті», щоб Рошель його засвідчила...
— Дур-ня! — повторив Карвер, але Страйк проігнорував його, говорячи до Вордла:
— ...а це цілком відповідає тому, що вона сказала К’ярі Портер — що все хоче лишити братові, так? Вона щойно надала цьому бажанню юридичної сили. І думала про це.
— Нащо отак зненацька писати заповіт?
Страйк завагався й сів. Карвер злостиво вишкірився до нього.
— Що —
