Код да Вінчі - Ден Браун

кришки. Насправді її дідусь не вмів пис'ати задом наперед і тому вдавався до хитрощів: писав нормально, а тоді перевертав папір і обводив відтиснені літери. Софі подумала, що в цьому випадку він, очевидно, випалив нормальний текст на дерев’яній дощечці, а тоді шліфував її зі зворотного боку, аж вона стончилась настільки, що випалені літери стало видно крізь дерево. Потім він просто перевернув дощечку і зробив над написом інкрустацію.

Наставивши кришку навпроти світла, Софі переконалась, що мала рацію. Яскравий промінь пройшов крізь тонкий аркуш дерева, і на внутрішньому боці кришки з’явився той самий текст, уже нормальний.

Цілком розбірливий.

— Англійська, — крекнув Тібінґ і похнюпився з сорому. — Моя рідна мова.

Ремі Леґалудек, що сидів у хвості літака, намагався почути, про що говорять у передньому салоні, але заважав рев двигунів. Останні події його геть не тішили. Аніскілечки. Він подивився на зв’язаного монаха, що лежав у нього в ногах. Той зовсім затих, наче змирився з долею, а може, подумки молився про визволення.

Розділ 72

На висоті п’ятнадцять тисяч футів над землею Роберт Ленґдон неначе втратив зв’язок із фізичним світом. Усі його думки зосередились на віршикові Соньєра, що просвічувався крізь кришку скриньки.

Софі швидко знайшла папірець і записала текст. Усі троє по черзі його прочитали. Це нагадувало якийсь археологічний кросворд... загадку, що мала б допомогти відкрити криптекс. Ленґдон повільно прочитав уголос:

— «Як давнє слово мудрості знайти... щоб зміг з’єднати знов родину ти?.. Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр... Відкриє атбаш правду всю тепер»[30].

Ленґдон не встиг іще замислитись, про який такий давній пароль ідеться у цьому вірші, як уловив у його звучанні щось дуже істотне — розмір. Вірш був написаний п’ятистопним ямбом.

За весь той час, що Ленґдон вивчав таємні товариства Європи, він доволі часто натрапляв на п’ятистопний ямб — хоч би й минулого року в таємних архівах Ватикану. З давніх-давен талановиті літератори в усьому світі надавали перевагу п’ятистопному ямбові — від давньогрецького поета Архілоха до Шекспіра, Мільто-на, Чосера і Вольтера. Ці відважні мислителі воліли висловлювати свої погляди на суспільство віршовим розміром, якому їхні сучасники приписували містичні властивості. Корінням п’ятистопний ямб сягав давніх поганських традицій.

Ямб. Два склади — наголошений і ненаголошений. Інь і ян. Урівноважена пара. По п’ять пар у кожному рядку. Пентаметр. Число «п’ять» символізує пентаграму Венери і священну жіночність.

— Це пентаметр! — вигукнув Тібінґ, повертаючись до Ленґдона. — Вірш написаний англійською мовою! La lingua pura!

Ленґдон кивнув. Пріорат Сіону, так само, як і багато інших європейських таємних товариств, що неполюбляли Церкву, століттями вважав англійську єдиною чистою мовою. На відміну від французької, іспанської та італійської мов, що походили з латини — мови Ватикану — англійська з лінгвістичного погляду була недосяжна для пропагандистського апарату Риму і тому стала священною таємною мовою братств, достатньо освічених, щоб опанувати її.

— У цьому вірші, — захоплено продовжував Тібінґ, — є натяки не лише на Ґрааль, а й на тамплієрів і на розкидану по світу родину Марії Магдалини! Що нам іще треба?

— Пароль, — відповіла Софі і знову подивилась на вірш. — Схоже, нам треба знайти якесь давнє слово мудрості.

— Абракадабра? — кинув Тібінґ із лукавими іскорками в очах.

«Слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон і уявив, яку неймовірну кількість давніх слів можна вважати словами мудрості — їх можна шукати в містичних піснях, астрологічних пророцтвах, гаслах таємних товариств, вікканських заклинаннях, єгипетських магічних формулах, поганських мантрах — перелік нескінченний.

— Цей пароль, — сказала Софі, — схоже, якось пов’язаний із тамплієрами. — І процитувала: «Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр».

— Лі, — звернувся Ленґдон, — ви ж знавець тамплієрів. Щось вам спадає на думку?

Тібінґ мовчав кілька секунд, тоді зітхнув.

— Що ж, «камінь» — це, очевидно, надгробок. Можливо, йдеться про надгробок Марії Магдалини, якому вклонялися тамплієри. Але від цього не легше, бо ми не знаємо, де її могила.

— В останньому рядку сказано, — зауважила Софі, — що правду відкриє атбаш. Я вже чула це слово. Атбаш.

— Не дивно, — докинув Ленґдон. — Ти, мабуть, чула його на лекції з криптології. Шифр атбаш — один із найдавніших відомих кодів.

«Ну звісно, — подумала Софі. — Це знаменита івритська система кодування».

Про шифр атбаш Софі справді довідалася з курсу криптології. Він з’явився близько 500 року до Р.X. і сьогодні був класичним прикладом кодування за принципом ротаційної заміни. Атбаш був поширеною формою давньоєврейського тайнопису, простим підставним шифром, що ґрунтувався на івриті — алфавіті з двадцяти двох літер. В атбаші першу літеру заміняли останньою, другу — передостанньою і так далі.

— Атбаш тут дуже доречний, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за його допомогою, трапляються в кабалі, в Сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Завіті. Єврейські науковці й містики за допомогою атбашу й дотепер виявляють прихований зміст. Пріорат мав би дуже добре знати цей шифр.

— Проблема лише в тому, — зауважив Ленґдон, — що ми не маємо, до чого його застосувати.

Тібінґ зітхнув.

— На камені має бути слово-код. Мусимо знайти цей камінь, якому поклонялися тамплієри.

З понурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти цей камінь буде ой як нелегко.

«Атбаш — це ключ, — думала Софі. — Але ми не знаємо, де двері».

Минуло ще три хвилини, і Тібінґ тяжко, зітхнув й у відчаї затряс головою.

— Друзі, це глухий кут. Дозвольте, я трохи подумаю, а тим часом